Чому ми себе знецінюємо?

Напевно, немає жодної дорослої людини, яка хоч раз би за життя не опинялася в ситуації, коли відчуваєш себе такою собі «сірою мишею», непомітною, безпорадною, а подеколи – навіть нікчемною та жалюгідною. В такі миті нам здається, що просто безцільно проживаємо власне життя і взагалі нічого не вартуємо, тож просто не заслуговуємо на успіх як такий.

Але чи так це? Насправді ми можемо мати значний потенціал, щоправда нерозкритий, силу та енергію, аби досягти багато чого, але… власноруч блокуємо себе, постійно вдаючись до часто-густо необґрунтованої самокритики та знецінення своїх здобутків.

І корені цієї незадоволеності самим собою у багатьох випадках уходять в наше, хай і вже таке далеке дитинство. Коли нас постійно сварила мама за середні оцінки. Коли шкільна вчителька чи не щодня навішувала чергові ярлики. Коли тренер в спортивній секції, замість того, аби підтримати, лише незадоволено махав рукою на наші невдалі спроби виконати поставлене ним завдання: мовляв, ну що з тебе візьмеш?..

Минули роки, але ми й досі намагаємось довести і мамі, і вчительці, і тренерові, що ми виправилися, прагнемо заслужити їх схвалення. Хоча їх й вже давно немає в живих…
Але саме таким чином ми підтримуємо контакт із ними – важливими людьми нашого минулого, через роки «тягнучи» їх ставлення до нас.

І забуваємо при цьому, чого насправді варті. Не замислюємось над тим, чого гідні. Не звертаємо уваги на те, чого достягли. І нехтуючи тими самими крилами за спиною, що є в кожного з нас…

…До речі, це стосується і безпосередньо роботи психолога, в якій чи не найважливіше відчути власні сили та усвідомити свій потенціал, зрозуміти можливості та гідно цінувати здобутки…