пн-сб 10: 00 -19: 00
ℹ️ У цьому відео ви дізнаєтеся про таке:
✔️ Як полюбити себе: віра в себе та вміння слухати себе
✔️ Чому не можна ставити життя на паузу?
✔️ Мови кохання - як про них дізнатися?
✔️ Як відпустити минуле?
✔️ Чи буває такий вік, коли вже пізно змінювати своє життя?
Коли ми починаємо працювати над собою, іноді це може призвести до розриву взаємин із близькими людьми. І це нормально, коли одні йдуть з нашого життя, а нові приходять, адже зміни - це завжди супровід нашого особистого розвитку.
Приходять ті, які приймають наші трансформації та поважають наш прогрес. Переростати партнера - це окей, і це не означає, що хтось кращий чи гірший! Усі хороші, але й у всіх нас різні шляхи.
Раніше, років 20-30 тому, було простіше знайти людину, з якою можна було прожити довгий час, оскільки не було доступу до такої кількості інформації, та навіть швидкість пересування була набагато меншою, ніж зараз.
Сьогодні важче знайти життєвого партнера, з яким можна постійно рухатися разом і знаходити точки дотику.
Це означає, що ми не стоїмо на місці, а докладаємо багато зусиль, щоб стати кращою версією себе.
Коли ми рухаємося вперед, то колишня версія залишається позаду, а нова - рухає нас далі.
Але в деяких моментах наші близькі люди, партнери можуть відчувати загрозу в наших змінах. Іноді ми самі лякаємося темпу наших змін. І це, знову ж таки, нормально!
Наше життя і темп розвитку стрімко прискорюється.
Найголовніше - не допустити нашим страхам і невпевненості перешкоджати нашому шляху, не повертатися до старих реакцій і поведінки. Дати можливість хвилі розвитку вести нас до того, що нам потрібно зараз, до нового себе.
Ми приречені на розвиток та еволюцію.
Я помітила, що в людей, які починають боротися з цією еволюційною хвилею, починаються різні проблеми зі здоров'ям і психологічним станом.
Якщо не чинити спротиву, то в нашому житті з'являться потрібні люди, коли ми будемо до цього готові. Тоді, коли звільниться місце в нашому житті! Ми почнемо відчувати цих людей і створювати ситуації для поліпшення життя. Ми поступово станемо творцем своєї долі.
Це не означає, що всі проблеми зникнуть, бо завжди є якісь перешкоди, страхи і сумніви. Однак ми почнемо бути уважнішими до самих себе, до оточуючих і своїх справжніх потреб.
Тому втрата на шляху нашого розвитку - це невід'ємна частина життя! Не треба лякатися, а потрібно рухатися далі, і приділяти час для переживання втрат. Без цього ніяк...
Коли я запитую у своїх знайомих, друзів чи знайомих: "Яку рису ви вважаєте найголовнішою у людини?", фактично завжди чую у відповідь: "Доброту та щедрість". І насправді з цим важко не погодитися.
Натомість дехто, наприклад, вважає, що прояв цих рис - річ досить... небезпечна: мовляв, нашою добротою просто можуть скористатися! Тож такі люди бояться відкривати своє серце, не поспішають демонструвати на загал свою доброту чи щирість, уособлюючи їх зі слабкістю. Їхня логіка проста: коли я відкриваюся, я стаю беззахисним - і цим неодмінно скористаються оточуючі! Власне, як у боксі: тільки-но "відкриєшся", супротивник одразу влучить у тебе. Саме виходячи з цього, такі люди воліють тримати все в собі, не проявляти своїх справжніх емоцій, аби тільки не дозволити завдати удару по собі...
Та чи так це насправді? Невже наші щирість і неприхована доброта і справді - прояв слабкості?
У моєму розумінні доброта - це насамперед щедрість душі. І проявлятися вона має не лише по відношенню до інших, а й - чи не в першу чергу - до себе! Адже лише тоді нею можна буде ділитися з іншими, коли в тебе самого цього вдосталь.
Водночас коли ця доброта йде не зсередини, коли просто доводиться бути чи бодай виглядати добрим, зазвичай виникає підґрунтя для подальших образ - через невиправдані очікування, хибні припущення та марні сподівання.
Для мене добра і відверто щедра людина - завжди сильна. Адже тільки сильна людина, з великими внутрішніми ресурсами не боятиметься виглядати "якось дивно" чи "не так, як прийнято". Вона не соромитиметься здатися слабкою чи проявити на загал те, що в неї всередині. Лише духовно сильна людина може дозволити собі знехтувати умовностями, піти всупереч громадській думці, не зважати на стереотипи та загальноприйняті моделі поведінки - і безкорисливо простягне руку допомоги. І не для того, щоб почути "дякую"! Ні, вона не розраховуватиме ані на "алаверди", ані на вдячність.
Просто вона не зможе вчинити інакше! Адже завдяки своїй внутрішній силі вона може дозволити собі таку розкіш, як емпатія, співчуття, чуйність! Така людина завжди помітить чужий біль і підтримає тих, хто цього потребує. Звісно, якщо вона при цьому помічає і свій біль та не намагається втекти від нього, а навпаки - знаходить можливість відчути, пережити та вилікувати його...
Тож не варто боятися проявляти свою доброту. Не треба ховати свою щирість і щедрість під забралом байдужості та обладунками непохитності. Не слід побоюватися здатися слабким - насправді в цьому ваша сила.
А ви як вважаєте?
Перехід на будь-який новий життєвий етап завжди оплачується кризою.
Але ж як часто буває: ми й начебто "заплатили" за певний досвід, а на нову сходинку духовного розвитку так і не перейшли. Не просунулися ні на крок.
Ніби завмерли, застрягли між старим і новим, між минулим і майбутнім. Між тим, що тримає, що ми не можемо відпустити, і тим, що не можемо чи бодай не хочемо прийняти.
Це як два світи.
У першому з них ми в тій ролі, з якої насправді вже виросли і яку маємо відпустити, щоби увійти в другий світ - світ нових себе, прийнявши всі зміни, що відбулися з нами і навколо.
...Останній рік ми всі живемо в умовах війни - з жертвами і болем, щоденними втратами і переживаннями, руйнуваннями і стражданнями... І це не могло нас не змінити - кардинально і безповоротно. Адже війна, без перебільшення, розбила наше життя, розділивши його на "до" і "після". І багатьом із нас прийняти це вкрай важко. Важко усвідомити, що так, як раніше, вже не буде. І такими, як до війни, ми вже не станемо. Це вже наше минуле.
Так, входити в новий світ - це завжди ризик, за який доводиться подекуди платити надто велику ціну, але ж, з іншого боку, цей ризик сповнений життям та енергією.
І, погодьтеся, краще ризикнути і потім пошкодувати про це, ніж не піти на ризик, а згодом шкодувати. Усе має свою ціну: і за ризик, і за його відсутність.
Плату передбачено завжди.
Колись одна моя колега сказала: "Самобутність оплачується соромом. Вихід зі співзалежності - розривом. Народження - болем. Близькість - компромісами. Свобода - самотністю..." І цей перелік може бути нескінченним.
Так, ціна може видатися зависокою. Але ж, затримуючись у своїй старій, уже вичерпаній ролі, людина ризикує втратити набагато більше, адже з часом починає "сповзати" до емоційного банкрутства.
Втрачає сили, мотиви, зрештою цікавість до життя як такого.
І, на жаль, таких людей, які виявляють неготовність змінюватися, вчасно реагувати на реалії сьогодення, адекватно оцінювати ситуацію навколо, чимало.
Батьки, які не готові прийняти той факт, що їхні діти вже давно виросли і не потребують постійної опіки. Управлінці, які не вміють делегувати свої повноваження, замикаючи все на собі. Громадські активісти, які насправді не мають жодного власного досягнення.
Критикани, вся діяльність яких зводиться виключно до заперечення результатів роботи інших... Цей перелік можна ще довго продовжувати - таких людей насправді багато.
Людей, які чимдуж чіпляються за своє минуле, панічно боячись щось змінити в житті, зрушити з місця. Людей, які діють у суворій відповідності до лише їм відомих норм і встановлених колись правил. Людей, зрештою - абсолютно нецікавих через їхню суцільну прогнозованість.
...Так, зробити крок у невідомість складно. Це ніби із заплющеними очима стрибнути з гори або зануритися на глибину - це може несамовито лякати. І тут дуже важливо подолати цей страх. Адже, коли життя нас штовхає і ми самі йдемо в цю кризу - так, абсолютно не готові до неї, не розуміючи всієї глибини невідомого, ми, між тим, отримуємо новий шанс.
Шанс пізнати себе інших. Себе нових. Без зайвих ілюзій, що все може залишиться, як раніше, - ті самі зв'язки, той самий рівень, те саме сприйняття...
...Ні. Криза, вона не про те, щоб ми залишилися там, де були. Вона - про те, що найскладніше змінювати. Вона - про те, що ми почуваємося неготовими до своєї неготовності змінюватися. Але й вона про те, що ми маємо змінитися. Іншого не дано...
Бути готовими до змін неможливо, головне не чинити опір тому, що відбувається, вірити у свій шлях.
Напевно, немає жодної дорослої людини, яка хоч раз би за життя не опинялася в ситуації, коли відчуваєш себе такою собі «сірою мишею», непомітною, безпорадною, а подеколи – навіть нікчемною та жалюгідною. В такі миті нам здається, що просто безцільно проживаємо власне життя і взагалі нічого не вартуємо, тож просто не заслуговуємо на успіх як такий.
Але чи так це? Насправді ми можемо мати значний потенціал, щоправда нерозкритий, силу та енергію, аби досягти багато чого, але… власноруч блокуємо себе, постійно вдаючись до часто-густо необґрунтованої самокритики та знецінення своїх здобутків.
І корені цієї незадоволеності самим собою у багатьох випадках уходять в наше, хай і вже таке далеке дитинство. Коли нас постійно сварила мама за середні оцінки. Коли шкільна вчителька чи не щодня навішувала чергові ярлики. Коли тренер в спортивній секції, замість того, аби підтримати, лише незадоволено махав рукою на наші невдалі спроби виконати поставлене ним завдання: мовляв, ну що з тебе візьмеш?..
Минули роки, але ми й досі намагаємось довести і мамі, і вчительці, і тренерові, що ми виправилися, прагнемо заслужити їх схвалення. Хоча їх й вже давно немає в живих…
Але саме таким чином ми підтримуємо контакт із ними – важливими людьми нашого минулого, через роки «тягнучи» їх ставлення до нас.
І забуваємо при цьому, чого насправді варті. Не замислюємось над тим, чого гідні. Не звертаємо уваги на те, чого достягли. І нехтуючи тими самими крилами за спиною, що є в кожного з нас…
…До речі, це стосується і безпосередньо роботи психолога, в якій чи не найважливіше відчути власні сили та усвідомити свій потенціал, зрозуміти можливості та гідно цінувати здобутки…
Цей свій пост я захотіла написати саме українською і впевнена, що, прочитавши його, ми зрозуміємо чому.
Кожен із нас за своє життя хоча б раз переживає те, що ми називаємо кризою: смерті, токсичні паузи, вимушені зупинки, болісні втрати та кардинальні зміни. Вони завжди є - як би нам не хотілося зворотного.
Насправді це такі собі "генеральні репетиції" великих майбутніх подій. Але ми зазвичай намагаємося гнати від себе навіть думки про це, біжимо, ігноруємо, ображаємося, заплющуємо очі...
Річ у тім, що такі кризи завжди супроводжуються внутрішньою напругою, тривогою і переживаннями. А цього ми й хочемо уникнути. Тому й обираємо для себе часом поведінку страуса - голову в пісок. По-дитячому, звісно, але ж багато хто в такі моменти саме так і робить - просто щоб не входити в цей стан. Ніколи і ні за яку ціну...
З віком ми стаємо дедалі вигадливішими у своєму прагненні не впускати в себе ці кризи, чи бодай не помічати їх. Хтось занурюється в роботу, хтось "заїдає" стрес, хтось дедалі частіше прикладається до пляшки, хтось ізолюється від усього навколо. Утім, яким би не був спосіб піти від реалій, суть і мета від того не змінюється: уникнути себе нового, зі змінами, а тому - фактично незнайомого.
Менше з тим, саме в наших кризах містяться всі відповіді. А отже, єдиний варіант - не бігти світ за очі від них, а навпаки - заглибитися в них, щоб відчути, зрозуміти й усвідомити головне.
Зараз ми там, де ми є. І все те, що сьогодні відчуваємо і що проживаємо, - це наслідок наших вчорашніх "втеч".
...Наша криза сьогодні - глобальна. І найголовніше наше завдання зараз - її пройти. Не ховаючись і не уникаючи - зазирнути в найпотаємніші куточки своєї душі, зірвавши всі покривала і зламавши всі замки зі своїх внутрішніх схованок. Відкрити все. І - прийняти. Пережити, відчути, перехворіти, вистраждати, проплакати і провоювати. Щоб вийти з цього вже абсолютно іншим. Новонародженим.
...Усе в нашому житті має свою ціну. Іноді вона, як сьогодні, величезна. Катастрофічна. Жахлива.
Але від того насправді безцінне те, за що ми її сплачуємо. Хтось гідно зробив крок назустріч цьому випробуванню. Прийняв виклик. Сміливо подивився в очі. А хтось - і, на жаль, таких дуже багато, - за старою звичкою щосили й дотепер намагається його уникати, не помічати, вдавати, ніби чогось не відбувається.
Та хто б який шлях не обрав, головне - пам'ятати про ціну. І про необхідність оплати.
Можна багато на що заплющити очі. Але платити все одно доведеться. Пам'ятайте про це. І ще. Простір здатен пробачити нам багато чого, крім одного - незалученості у своє власне життя.
У житті кожної людини неминучі моменти, коли все йде «не так», коли відчуваєш абсолютне безсилля і спустошення, розгубленість і тривогу, коли «накривають» паніка або відчуття тотального самотності, коли втрачаєш віру в себе і близьких, коли все валиться з рук, і ти не бачиш світла в кінці тунелю. Хтось в подібних ситуаціях звертається до психолога, хтось йде з головою в самокопання, намагаючись відшукати відповідь на одвічне питання: «що робити?»
І правда, як жити далі?
Звичайно ж, все залежить від конкретної ситуації. Але все ж один, такий собі умовно "універсальний" рецепт є. Як би не складалися обставини, в якому б важкому моральному стані ви не знаходилися, які б душевні терзання ні відчували, треба продовжувати жити. Незважаючи. Невважаючи на. І навіть всупереч. Жити звичайним життям. Як раніше. Як завжди.
Як би не хотілося закритися від усього світу – вставати вранці з ліжка і варити каву. Збирати дітей до школи. Цілувати перед роботою чоловіка. Спілкуватися з подружками. Виходити у зовнішній світ. Забиратися в квартирі. Дзвонити батькам. Ходити по магазинах і в спортзал. Намагатися посміхатися-новому дню і самій собі в дзеркалі.
І все це-навіть тоді (і особливо тоді!), коли єдине бажання-це максимально дистанціюватися від усіх, зачинитися, сховатися у своїй мушлі... Не піддавайтеся йому!. Живучи. І намагайтеся знаходити позитив у своєму житті. По краплі. Нехай по трохи, але все ж. Насолоджуватися. Шкодуйте себе і балуйте. Ні в якому разі не сваріть і не займайтеся самобичуванням. Не намагайтеся змінити себе і перекроїти власні життєві установки. Зараз - не час. Бути може, потім, але не зараз точно. Дозвольте собі розслабитися. І просто жити. Дихати на повні груди. І знаходити, нехай навіть мінімальний, але привід для радості. Бережіть себе. І любите.
Повірте, це найкраще, що ви зараз можете зробити…
За роки практики мені часто доводилося чути ці слова від моїх клієнтів. Хтось не міг змусити себе взятися за новий проект на роботі, комусь в тягар було нанести візит ввічливості далеким родичам, комусь ніяк не вдавалося надихнути себе і, врешті-решт, позбутися згубної звички. Чому ж так виходить? Чому час від часу ми не можемо здолати своє»не можу"?..
Насправді, незалежно від того, що саме ви не можете змусити себе зробити, причина цього найчастіше зводиться до того, що будь – який примус-а «змусити себе» це, як не крути, примус! - завжди викликає опір.
Звичайно, змусити себе можна. Зчепивши зуби, все-таки приступити до розробки нового проекту. Вселивши собі " перетерплю», поїхати до родичів ... зробити ще безліч речей, які зробити раніше не могли себе змусити, тільки от ... навіщо? Навіщо ламати себе через коліно? До чого примушувати себе?
Одна справа, коли це примус, так би мовити, разова акція. Наприклад, я – соня, але запізнитися на ранній поїзд ось ніяк не хочу, тому поставлю будильник і змушу себе через все «не можу» піднятися о п'ятій ранку. Або інший приклад: мені не подобається цей предмет в інституті, але я повинен здати по ньому іспит, щоб отримати направлення на стажування в солідну компанію, де зможу згодом працевлаштуватися. Це-такий собі одноразовий подвиг, чи то справа, коли мова йде про те, що здійснювати його доведеться день у день! Тут вже одним вольовим зусиллям не обійтися. Адже опір буде тільки наростати.
... У різній популярній літературі часто зустрічається вельми сумнівна, чесно кажучи, рекомендація для бажаючих кардинально змінити своє життя, що зводиться до необхідності систематичного повторення тих самих горезвісних подвигів – до тих пір, поки не виробиться певна звичка. Наприклад, змушуйте себе бігати вранці хоча б по два-три кілометри, і з часом без ранкових пробіжок ви вже не будете представляти свій день. Не дозволяйте собі підходити до холодильника після шостої вечора – і через місяць-другий у вас і думки перехопити щось смачненьке на ніч не виникне.
Подібних прикладів-безліч. Тільки ось погодитися з подібними рекомендаціями я можу лише частково. Так, такий підхід іноді дійсно виявляється ефективним, але лише в тих випадках, коли той самий опір – мінімально. Припустимо, ви хочете (підкреслю – щиро хочете!) більше читати, але брати книжку після важкого робочого дня, вникати в міркування автора, аналізувати прочитане часто просто не можете себе змусити. У цьому випадку рада «роби, поки не втягнешся» справді може спрацювати. Кожен день по пару сторінок, а там, дивись, і щоденне читання увійде в звичку, ставши «обов'язковим пунктом програми». Головне - не забувати про новий ритуал, чітко дотримуватися своїх установок і не лінуватися.
Зовсім інакше йдуть справи зі спробами змусити себе робити те, що не хочеться, в чому не бачиш сенс, що викликає відторгнення і неприйняття.
Але, з іншого боку, адже іноді кожному з нас доводиться робити те, що нам не до душі! Як змусити себе в цьому випадку? Адже опір колосальний! Піддатися йому-значить не зробити те, що зробити потрібно. Переступити через нього-значить ламати себе. А це часто загрожує незворотними наслідками для емоційного здоров'я.
Виходить, глухий кут? Ні! Оптимальним варіантом в даній ситуації я бачу заміну примусу прийняттям відповідальності. Відповідальності за те, чим в результаті може обернутися наше «не хочу – не буду»: Якщо я сьогодні не почну готуватися до іспиту, я його «завалю» і можу вилетіти з Інституту. Якщо я не здам звіт, всі співробітники мого відділу вчасно не отримають зарплату. Якщо я і в цей раз відкладу на потім ремонт в квартирі, дуже скоро мені на голову впаде стеля…
При такому підході ви не примушуєте себе, а надаєте собі вибір: зробити те, що так не хочеться, і таким чином мінімізувати можливі негативні наслідки, або – віддатися своїм «не хочу», але потім отримати ті чи інші проблеми. Головне-в повній мірі, ось буквально до найдрібніших деталей, уявити можливі наслідки. Уявити - і зробити вибір.
Так, він може виявитися неприємним. Може-болючим. Але це буде ваш вибір. Усвідомлений.
"Я відчуваю абсолютне безсилля... взагалі нічого не хочу. Все з рук валиться...», - ділиться зі мною своїми бідами одна з клієнток. Згаслий погляд, повна байдужість до всього, що відбувається навколо і тотальна апатія. Жінка переживає важкий етап у своєму житті, змушена одночасно вирішувати безліч проблем як на роботі, так і в сім'ї. Спочатку впевнена в тому, що з усім швидко і легко впорається, в якийсь момент вона просто не витримала вантажу всього звалився на неї і, образно кажучи, зламалася: «немає сил!».
Вона прийшла до мене на прийом переконаною в тому, що потрапила в пастку безсилля, але... помилилася. Багато людей часто плутають такі поняття, як безсилля, відчай, безвихідь. Насправді це різні речі. І те, що переживала моя клієнтка, зовсім не безсилля, а виснаження, обумовлене сильною втомою і стресом.
Але про все по порядку
З точки зору психології, безсилля-це відсутність сил, необхідних для досягнення конкретної і при цьому дуже бажаної мети. Наприклад, я довго виношувала ідею створення власного бізнесу, ретельно працювала над бізнес-планом, шукала фінансування, вирішувала безліч поточних питань з оренди приміщень, купівлі обладнання і т. д. Словом, працювала над створенням успішного проекту, але коли він вже був готовий до запуску, трапилася пандемія, карантин – і всі мої починання відразу звалилися! Все пішло коту під хвіст, залишилися лише борги і безсилля – розуміння того, що змінити цю ситуацію не в моїх силах.
Або інший приклад. Я роблю перестановку в квартирі і хочу пересунути величезний дубовий шафа. Але, на жаль, як би я не пыжилась, як би не старалася – мені це не під силу. Так, я можу намагатися зрушити його з місця і, можливо, мені навіть це вдасться на пару міліметрів, але не більше!
До речі, саме в цьому основна відмінність між виснаженням і безсиллям. У першому випадку для нас неможливість досягнення мети очевидна, тоді як у другому часом здається, що ми просто докладаємо мало сил (лінуємося, наприклад) для «взяття висоти».
Безсилля-це стан, що характеризує рівень нашої внутрішньої енергії і нашу здатність до подальших дій. При цьому відчуття власного безсилля в якихось ситуаціях зовсім не означає, що людина перебуває в розпачі або безвиході. З іншого боку, переживання відчаю якраз свідчить про те, що людина не зізнався собі в безсиллі і не пережив його!
Мій учитель, видатний психотерапевт Олександр Моховиков вважав безсилля станом, в якому дуже багато напруги і енергії, але вона – різноспрямована. Наприклад, коли ми, піддавшись на вмовляння і обіцянки значного підвищення доходу, погоджуємося на роботу, яка нам неприємно, не подобається, суперечить нашим життєвим установкам і принципам.
З одного боку, і від високооплачуваної роботи не хочеться відмовлятися, з іншого – і себе зраджувати неприйнятно. Яким би не був вибір, він неминуче буде пов'язаний з серйозними переживаннями, адже в будь-якому випадку доведеться десь наступити на горло власній пісні. У таких випадках люди часто говорять: "я безсилий перед цим. Я не можу визначитися і зробити вибір». І справа не в тому, що людина сама не знає, чого хоче. Ні! Він просто не може відмовитися від чогось одного на користь іншого. А поєднати це-нереально.
Як результат – людина завмирає в усвідомленні власного безсилля. У ньому борються взаємовиключні бажання, він метається між ними, але відмовитися від будь-якого з них не може.
Безсилля необхідно пережити. Інакше, як казав Олександр Моховиков, може настати виснаження.
Але спочатку треба прийняти як даність: "так, це мені не по плечу. Ну, не зможу я зрушити цю шафу, навіть якщо буду штовхати її цілий день!"або" мені доведеться відмовитися від цієї роботи. Ну, не зможу я кожен день ходити туди, як на каторгу!».
Визнавати своє безсилля означає прийняти власні обмеження. Після такого прийняття звільняється раніше заблокована енергія і людина починає знову відчувати приплив сил, а разом з тим отримує можливість побачити, що наше життя змінюється з неймовірною швидкістю. А значить, попереду нас обов'язково чекають нові дивовижні відкриття. Головне, щоб нам вистачило сил зробити їх…
1)Займіться своїм життям. Якщо немає хобі - постарайтеся його знайти. Почніть ходити на виставки живопису, концерти, театральні вистави. Важливо, щоб ваше життя було дуже різнобічно наповнене;
2) почніть висловлювати свої почуття. Говоріть: "я злюся на тебе...", "я відчуваю радість від зустрічі...", "я ображаюся на тебе...", "я відчуваю провину...", "мені огидні...", "мені соромно зізнатися...", "мені страшно....";
3) почніть привласнювати собі свої досягнення. Хваліть себе і пишаєтеся собою, коли щось виходить;
4) зверніть увагу на свої бажання, прагнення. У цьому допоможе вам Ваше тіло - воно чесно реагує моє/не моє;
5) довіряйте своїй позиції. Якщо ви хочете відмовити комусь, то говорите "ні", підбираючи ввічливу форму: "мені шкода, але змушений тобі відмовити";
6) дивіться на своє життя не з позиції я поганий / я хороший, а нравлюсь я себе или нет;
7) беріть на себе тільки Вашу відповідальність, будьте чутливі до себе в цьому місці (тіло підкаже);
8) завжди залишайтеся на своєму боці;
9) якщо десь собі не подобаєтеся - підтримайте себе або проаналізуйте, як це вийшло;
10) — відволікайтеся від рутини, гуляйте в парку, лісі, зустрічайтеся з приємними співрозмовниками.
Якщо у вас трапилася якась втрата або ви переживаєте велике стресове навантаження, повторювані невдалі ситуації, зверніться до психотерапевта
Переживання з приводу власної відмінності від інших – одне з найболючіших для кожної людини. Ні, мова йде не про усвідомлення своєї унікальності – це якраз добре (якщо не переходить у відверте самозамилування, звичайно)! Мова про інше: про стан самотності в натовпі, коли відчуваєш себе ізгоєм, чужинцем, приреченим на «вічну» ізоляцію. Коли здається, що весь світ просто-таки кричить тобі: ти – не такий, як інші, ти – чужий серед нас, ти – не вписуєшся в наше коло! І це усвідомлення ("я – не такий") – воно не з області знань, воно – зі сфери відчуттів. Відчуттів, тісно переплітаються в нашій свідомості з почуттям сорому і йдуть своїм корінням в дитинство.
... "Все вже давно зошити здали, а ти досі возишся», – роздратовано кидає вчителька, і дитина стискається від сорому: він – гірше, ніж інші, він – безглуздий, він – дурний... "та це ж елементарна задача! Як ти можеш її не розуміти?"- кип'ятиться батько, до якого син боязко звернувся за допомогою у вирішенні завдання з домашнього завдання, і хлопчиська захльостує пекучий сором за своє «нерозуміння»... "а голову ти вдома не забула?"- під сміх однокласників вправляється в дотепності тренер, вичитуючи дівчинку, яка забула в поспіху вдома спортивну форму.
Згодом, у дорослому житті відчуття ізоляції може лише посилитися, проявляючись в різних «іпостасях». "Всі отримали прочухана від шефа, але змогли відбитися від позаурочної роботи і про виволочку вже, напевно, і забули, один я сиджу, переробляю звіти ... "" тільки я міг зморозити таку дурість на нараді!""Всі люди як люди – веселяться на корпоративі, тільки я відчуваю себе чужим на цьому святі життя... "" Тільки я міг так безглуздо впасти під час внутрішньокорпоративних змагань!""Тільки я міг так тупити, коли розписували річний бюджет, і не зорієнтуватися вчасно, коли можна було вибити собі велику зарплату!" "Тільки я міг відмовитися від роботи в іменитій компанії, куди мене запрошували на співбесіду!""Тільки я міг забути про день народження тещі!""Тільки я могла забути купальник, вирушаючи на море!»
Раз по раз повторюючи собі ось це " тільки я...", ми заганяємо себе в ситуацію, коли в очах інших людей бачимо лише власну недосконалість! Ми впевнені, що швидкоплинна посмішка співробітниці – не більше ніж насмішка в нашу сторону. Що жвава розмова сусідів біля під'їзду-не що інше, як перемелювання нам кісточок. Що колеги в ліфті обговорювали наш провал на презентації. А суворий погляд начальника, який поспішає у справах, явне свідчення нашого швидкого звільнення через повну невідповідність займаній посаді.
Але ж все цієї - всього лише наші домисли! Ніхто з нас не може проникнути в думки іншої людини. І ніхто не може точно знати, що саме він відчуває і про що переживає. Але як часто, боячись здатися смішними, виглядати безглуздо, виявитися незрозумілим, ми забуваємо про це!
А забуваючи, замикаємося в собі, ховаємося, немов в черепашку. Ми занурюємося в самоізоляцію і, як наслідок, обмежуємо себе в спілкуванні і тим самим позбавляємо себе можливості сповна насолоджуватися життям. Адже вона складається не суцільно з перемог, досягнень і успіхів, життя – це весь спектр людських переживань, в тому числі з приводу допущених помилок і прикрих провалів, сказаних невпопад слів і відвертих безглуздостей, падінь і особистих драм. І тільки спілкуючись, коли не боїшся показати іншим свою недосконалість і приймаючи недосконалість інших, ми можемо відчути душевне тепло і навіть в деякому сенсі «спорідненість душ». Коли в чужих історіях дізнаєшся самого себе-часом нескладного і смішного, розсіяного і повільного, безглуздого і «дивного»…
Втім, щоб відчути це, треба, перш за все, відмовитися від установки «тільки у Мене могло таке статися...»! Ні, не тільки у вас! Але, щоб зрозуміти це, треба озирнутися навколо!
До слова, саме в цьому безперечний «плюс» психотерапевтичних груп, коли в ході занять кожен учасник може щиро розповісти про свої факапи і при цьому бути впевненим в тому, що він буде правильно зрозумілий. Адже тут всі переживають те ж, що і він! Як і він, Інші теж колись ставали об'єктами насмішок, потрапляли на гачок аферистів, страждали від власної довірливості, як і він, були на роздоріжжі і часом приймали помилкові рішення, відмовлялися від перспективної роботи і відчували почуття сорому, не ладнали з дітьми і переживали зраду…
Звичайно ж, і в групах може виявитися той, хто скаже: «Ну, ти даєш! Ось я б на твоєму місці...» або " зі мною б навряд чи таке сталося ... » і знаєте, що цікаво? Кожен раз, бачачи перед собою такого "всезнайку", я ловлю себе на думці, що за цією маскою ховається просто малюк, не впевнений в собі і відчайдушно бажає, щоб його похвали, погладили по голові і поставили в приклад іншим. В глибині душі він страшно боїться бути відкинутим або покараним за погану поведінку, а тому щосили намагається показати: я – молодець!
Тільки ось адже в чому парадокс! Демонструючи свою "правильність", така людина знову заганяє себе в... ізоляцію: інші разом щось жваво обговорюють, сперечаються, діляться досвідом, по-доброму жартують один над одним і над власними негараздами, а я тут один-такий весь з себе ідеальний, але... самотній і чужий для них.
... Наша досконалість-це те, що робить нас живими в очах оточуючих. Те, що може підкуповувати і викликати співчуття. Що може змусити сміятися і плакати, викликати бажання підтримати і підставити плече. Те, що не вимагає виправдань і необхідності прикрасити дійсність. Те, що об'єднує нас і сприяє зближенню. Те, що нівелює нашу внутрішню самотність і змушує вкотре переконатися: ми-різні, але ми разом…
"Я так сильно втомлююся останнім часом, - клієнтка дивиться на мене потухлим поглядом, який буквально нічого не виражає. - Усе з рук валиться, сплю мало і погано, на роботі зосередитися не можу, дім запустила... Сил не вистачає на елементарні речі, які раніше робила, навіть не помічаючи. А тепер ось... Просто не можу. Напевно, це накопичена втома?"
Вона розгублено піднімає на мене очі. І я ловлю себе на думці, що, схоже, навіть це коштує їй колосальних зусиль, а сама розмова – так взагалі на кшталт розвантаження вагонів.
"Мені, напевно, треба гарненько виспатися день-два, і все мине, так?" - вона випробовувально дивиться на мене, чекаючи підтвердження.
На жаль, все не так просто... Одним «виспатися» за пару днів ситуацію вже, на жаль, виправити не вдасться.
Адже стан, в якому до мене звернулася клієнтка, називається зовсім не втомою. У наявності куди більш підступна проблема-виснаження.
У чому різниця між ними? Спрощено кажучи, втома – це «перший дзвіночок» від організму і психіки, який свідчить про те, що ваші сили закінчуються, а значить, саме час задуматися про їх відновлення – відпочинок, розслаблення, блаженне байдикування, аж до позапланових вихідних або відпустки. А ось виснаження-це вже «набат», що сигналізує, що сил зовсім немає, і ви ось-ось, образно висловлюючись, просто звалитеся. Саме тому так важливо вчасно звернути увагу на ці сигнали і правильно розпізнати свій стан. І бажано - не дозволити втоми перерости у виснаження.
І вже тим більше, не варто обманювати себе і переконувати в тому, що ви просто втомилися, коли насправді у вас вже немає сил ні на роботу, ні додому, ні на сім'ю, ні на продуктивний відпочинок, ні на яскраві емоції, що забезпечують наповнення новою енергією. Це вже не втома. І відновитися "по-швидкому", за пару зайвих годин сну в такому стані точно не вийде.
Це-виснаження. Прийміть це як даність. Як і те, що в такому стані єдине, що об'єктивно залишається вам під силу, – це розслабитися, валятися на дивані, «гальмувати» і чекати, коли на зміну виснаження прийде та сама (в цьому випадку довгоочікувана!) утома…
... Кожен з нас, будучи батьком, мріє захистити свою дитину від усіх життєвих негараздів і неприємностей, тим паче від тих, через які довелося пройти нам самим. Ще б пак, ми ж знаємо, як це – відчувати біль або бути неприйнятим однолітками, відчувати образу або переживати несправедливість по відношенню до себе. І так хочеться зробити все, щоб нашим дітям не довелося відчути це на собі – - підстелити соломку, пом'якшити удар, закрити собою…
Тільки ось виходить це далеко не завжди: як би ми не старалися перебрати на себе весь негатив навколишнього світу, оберігаючи своє дитя, як показує практика, дитина все одно в тій чи іншій мірі повторює наш шлях. Ні, мова не йде про те, що він, як і ви, наприклад, стане лікарем або двічі розлучиться, і не про те, що у нього, як і у вас, народиться двійня. Мова про те, що його ставлення до життя і до оточуючих, його принципи і внутрішні правила, його реакції на різні події і виклики, кинуті долею, будуть в більшості випадків подібними... вашим. Ось і виходить, що, як би не хотілося батькам цього уникнути, діти раз по раз наступають на ті ж граблі, що і вони колись!
Чому так?
Звичайно, можна все списати на генетику, але... лише частково. Головну роль тут грає зовсім не вона!
До мене часто звертаються із запитами, пов'язаними з одвічними проблемами батьків і дітей. Чому син або дочка повторює " мої " помилки? Як можна допомогти в складних життєвих ситуаціях вже дорослому, сформованому дитині? Як перестати так гостро переживати всі факапи своїх дітей? Як пережити процес сепарації?
І це лише незначна частина питань, які хвилюють батьків!
... Знаєте, я думаю, що найскладніше для мам і тат у взаєминах з дітьми – це усвідомити і прийняти власне безсилля. Так, ми всі хочемо кращого для своїх дітей, мріємо про те, що їхнє життя не була затьмарена негараздами, щоб їх всі любили і цінували, щоб вони відбулися, були успішними і щасливими. Намагаючись уберегти їх, багато хто з нас не втомлюються наставляти своїх дітей, попереджати, застерігати, але – на жаль, часом здається, що нас просто не чують. Діти все одно все роблять по-своєму! І з цим доведеться змиритися.
Діти, і правда, – не чують, що їм говорять. Вони-дивляться. Дивляться на те, як живуть батьки, як вони проявляють себе в різних ситуаціях, як будують відносинах з оточуючими, як спілкуються. Дивляться - і наслідують, вбираючи в себе все побачене. Вони спостерігають, як будують свої відносини батьки, звертають увагу на їх манеру розмови, запам'ятовують, які смисли дорослі надають тим чи іншим подіям, як справляються зі складнощами і стресовими ситуаціями, як піклуються, чого бояться. І результати своїх спостережень проектують на себе.
А тому не варто дивуватися тому, що вони так схожі в своїх реакціях і поведінці на нас!
Якщо свого часу мати на власному прикладі не показала дочці, як піклуватися про себе, дуже малоймовірно, що та, подорослішавши, буде чутлива до власних бажань і потреб. Якщо син щодня спостерігає, як його батько після роботи розслабляється за допомогою алкоголю, навряд чи вже в дорослому житті він сам для себе вибере інший спосіб зняття напруги – за допомогою спорту, наприклад. Адже він такого просто не бачив!
І тому єдиний спосіб зробити щасливими своїх дітей-стати щасливими самим.
А почати варто з прийняття того факту, що ви як батьки безсилі щось вселити своїм дітям шляхом моралізаторства і читання нотацій. Ви не зможете їх змусити будувати своє життя за тими принципами, які вважаєте правильними, але яких не дотримуєтеся самі. Відпустіть своє прагнення переробити, направити, змусити, нав'язати – нехай навіть з кращих спонукань! Розслабтеся і сконцентруйтеся на собі. Озирніться навколо-і, образно кажучи, почніть жити так, як вам би хотілося, щоб жили ваші діти. Прислухайтеся до себе. Чого ви хочете, де вам цікаво, що подобається? Чесні відповіді на ці питання дозволять в кращу сторону змінити і власне життя – і, як результат, життя своїх дітей!
І пам'ятайте, зайнятися своїм життям ніколи не пізно, скільки б років вам не було і яким би не був життєвий досвід за плечима!
Знаєте, з яким питанням найчастіше звертаються до психолога? Що найбільше турбує людей, в один прекрасний день усвідомили, що їм потрібна допомога фахівця? Гадаєте, йдеться про будь-які глобальні катаклізми? Внутрішніх нерозв'язних конфліктах? Багаторічних терзаннях? Душевних муках? Стражданнях, що не дають спокою? Або, можливо, їх турбує ось це, класичне: «що робити?", "Хто винен?", "Бути чи не бути?». Ні, все це, звичайно, теж трапляється, але ... найпопулярніше питання, яке задають психолога, звучить куди простіше: "я, взагалі, нормальний?", "Зі мною все в порядку?", "Що зі мною не так?».
... "Ми прожили в шлюбі п'ятнадцять років. І всі ці роки я була за ним саме як «за чоловіком». Він забезпечував сім'ю, я – тил. Підтримувала його, допомагала, оберігала... а потім у нього з'явилася інша. І він пішов. А я ... несподівано для самої себе відчула, ні, не біль, а навпаки – полегшення. Хіба це нормально?.." Клієнтка з розгубленістю і подивом дивиться на мене.
Так, це нормально! Нормально в якийсь момент відчути себе не половинкою, не тінню нехай навіть гаряче коханого чоловіка, а головним героєм, та що там – режисером свого життя. Нормально усвідомити, що хочеш саме ти, а не умовні «ви». Адже всі ці роки ти жила переважно його інтересами, цілями, планами, а сьогодні маєш можливість зосередитися на собі, почути без «перешкод» себе і будувати своє життя, як мріється саме тобі! Так що все нормально…
"Я дуже любила свою маму і досі не змирилася з її відходом. А на церемонії прощання навіть сльозинку не змогла з себе видавити. Просто стояла як бовдур. Це ж ненормальна реакція, правда?..»
Нормальна! Кожен переживає біль по-своєму. Хтось ридає, хтось «завмирає», хтось просто відмовляється вірити в те, що відбувається. Пройде якийсь час, і ти зможеш виплакатися, виплеснути свій біль сльозами. А поки-так. І це нормально…
«У мене дуже скромна зарплата, і мене це завжди гнітило. А коли запропонували перейти на іншу посаду з куди більшим окладом, Я... не змогла, відмовилася. І тепер гризу себе за це. Вдруге ж не запропонують... Ну, скажи, що зі мною не так? Як я могла так схибити? Відчуваю себе ненормальною... »
Ти зовсім не ненормальна! Просто в системі твоїх координат гроші насправді не так важливі, як тобі здавалося. І в питанні працевлаштування у тебе інші пріоритети: можливість реалізуватися, спілкування з однодумцями, комфортні умови роботи, лояльність керівництва. І твоя відмова-це не втрачений шанс, це привід зізнатися самій собі, що для тебе дійсно цінно…
"Я завжди була активною. Походи, зустрічі з друзями, заняття в спортзалі, вилазки на природу. А зараз раптом стала домосідкою. Сама не зрозумію, через що такі метаморфози. Це ж ненормально!»
Нормально. Як би ми не любили веселощі, наскільки активний би спосіб життя не вели, настає момент, коли нам потрібно побути наодинці з собою, в тиші, впорядкувати свої думки, насолодитися блаженним самотністю, абстрагувавшись від суєти за вікном. І це нормально!
... Такі історії в моїй практиці трапляються практично щодня. І знаєте, до яких висновків я прийшла, аналізуючи їх?
Ось ця сама "нормальність", невідповідність якої нас часом так лякає, – поняття більш ніж умовне. В деякій мірі це ілюзія. Примарний ідеал. Усталений стереотип. Просто поширена думка про те, як треба жити/відчувати/переживати/спілкуватися/діяти... але в житті не може бути єдиного правила. Не буває єдиного можливого варіанту. Немає одного шляху. І саме своєю різноманітністю, варіативністю фарб і багатогранністю вона і прекрасна. Хіба не так?
Словом, не переживайте через свою «ненормальності». Повірте, це просто один з численних варіантів норми, а який саме з них вибрати – вирішувати тільки вам.
У сучасному суєтному світі з його шаленим ритмом життя і божевільними швидкостями, коли ми всі кожен день кудись біжимо, поспішаємо, поспішаємо, колись не встигаємо, а колись і випереджаємо події, дуже важливо досягти якоїсь точки рівноваги. Колись її характеризували як» гармонію", хоча, як на мене, це не зовсім коректне визначення. Адже в повсякденному житті просто неможливо весь час перебувати в стані гармонії, ну, якщо ви не вибрали для себе долю ченця-відлюдника, звичайно. В іншому випадку сповна зануритися в стан гармонії на тривалий проміжок часу навряд чи вдасться.
Гармонія-це стан-момент. Стан-пауза. Період релаксу. Мить перепочинку. Не більше. Так, його можна продовжити-наприклад, за допомогою медитації, занурившись в себе, дистанціювавшись від усіх проблем і вирішення поточних питань. Але ж це теж тимчасово! Нехай навіть ви проведете в медитації надцять годин, після все одно доведеться «виринати» – і знову занурюватися в реалії метушливого життя. А вона, ця сама метушливе життя, погодьтеся, аж ніяк не сприяє відчуттю душевної гармонії.
Саме тому я досить скептично ставлюся до гармонії як основі життєвої рівноваги. Для мене в цьому відношенні куди більш привабливо дотримання балансу. До речі, не для мене однієї. Як показує практика, баланс поступово витісняє гармонію, і люди, які ведуть активний спосіб життя, все частіше прагнуть досягти саме його.
Так що ж таке баланс? Давайте розберемося!
За своєю суттю, баланс-це рух на нестійкому грунті. І в цьому його ключова відмінність від гармонії, яка більше асоціюється з спокоєм, умиротворенням, пасивним завмиранням, паузою. Баланс-це зовсім інше! Це-рух, нехай і не стрімке, активність, жвава діяльність. У балансі ми не стоїмо на місці – інакше ... просто впадемо.
Ще Аристотель говорив, що рух – це життя, а життя – це рух. І, хоча прийнято вважати, що сказав це давньогрецький філософ, маючи на увазі виключно користь фізичної активності, Я думаю, сенс цього вислову куди глибше.
Озирніться навколо! У природі все рухається. У нас кожну секунду все рухається. Весь Всесвіт знаходиться в постійному русі. Так, наш світ нестійкий, і ця нестійкість посилюється кожні 10 років. Весь світ перебуває в стані турбулентної нестійкості, можна навіть сказати, в хаосі, тут немає міцної стабільності, лінійних залежностей і монументальної нерухомості. Так як правильно рухатися в такому світі, щоб встояти і не збитися, не втратити рівновагу і відчувати точку опори?..
Під час землетрусу, коли землю під ногами стрясають поштовхи різної сили й амплітуди, утриматися на ногах допомагає балансування. Люди, які користуються громадським транспортом, точно знають, що не впасти під час різких зупинок автобуса або поштовхів поїзда метро теж найкраще дає змогу балансування. Єдиний спосіб утриматися на палубі корабля в шторм - постійно балансувати...
Теж стосується і нашого життя в цілому. У наш "турбулентний" час, коли про стабільність доводиться лише мріяти, коли нас постійно «качає» з боку в бік, важливо навчитися знаходити і дотримуватися балансу. Щоб в потрібний момент зуміти швидко згрупуватися і гідно витримати «шторм». Не стояти, не поспішати – тільки балансувати. Імітувати хвилю. Рухатися дрібними кроками. Без ривків. Без паніки. Без хаотичних метань. Інакше-впадемо.
Східні філософи говорили, що є шлях 1000 кроків. Це рух людини, що йде по канату. Його качає, йому нема за що вхопитися, але він все одно наполегливо рухається вперед. Так, це не стрімкий рух – в цьому випадку він би просто зірвався, але це і не топтання на місці, не завмирання – тоді б він теж не зміг втриматися.
Згадайте, як вас в дитинстві вчили кататися на велосипеді? Завдяки чому ви в юнацькі роки успішно освоїли байк? Що Вам допомагало переходити гірський струмок по вузькому бревнишку? Тільки балансування. Так і в житті. Тільки зважений рух здатний забезпечити стійкість. Тільки вибираючи збалансований шлях розвитку, ми можемо утримати рівновагу і, подібно канатохідцю, рухатися далі, незважаючи на всі життєві перешкоди і перепони
Шукайте баланс у своєму житті! Не зациклюйтеся на чомусь одному! Якщо відчуваєте, що вас «перевалює» в одну сторону, перенесіть «вага» на іншу! Чи не зосереджуйтеся на своїх проблемах, шукайте інші шляхи і нові точки опори. Вчіться балансувати. Пам'ятайте: життя дивовижна і багатогранна, але побачити, відчути це зможе лише той, хто має в собі сили і бажання озирнутися навколо і знайти щось нове, цікаве, несподіване для себе, що дозволяє розкритися з іншого боку і завдяки цьому утриматися у вихорі життєвих проблем. І це дозволить рухатися далі.
Нещодавно, спілкуючись з одним зі своїх клієнтів, я мимоволі зловила себе на думці, що багато людей дуже перекручено розуміють, що насправді означає фраза «приймати себе та інших». Для них це «прийняття», по суті, є не що інше, як абсолютна, безумовна і безмежна любов.
Я вкладаю в ці слова інший сенс. Більш того, для мене саме словосполучення «безумовна любов» має «присмак» якогось обману, ілюзії. Адже, погодьтеся, безумовна любов вже за замовчуванням передбачає якусь «гладкість» нашого відносини, такий собі штиль і олімпійський спокій без будь-яких сплесків, шорсткостей і спалахів. І ось тут, як на мене, криється підступ.
Ну, скажіть, хіба може любов завжди бути абсолютно рівною, гладкою, безтурботною? Я впевнена, що ні. Навіть мати, всім серцем любляча свою дитину, періодично відчуває втому від нього. Що вже говорити про ставлення до інших, нехай і близьких, але фактично все ж чужих людей, у кожного з яких свій характер, свій світогляд, свої «примхи», своя життєва історія, в кінці кінців? Невже у ставленні до них можна уникнути "нерівностей"?
Мені здається, це неможливо.
Зовсім інша справа-прийняття. Для мене це означає, Перш за все, відмова від спроб змінити іншу людину, «перекроїти» його за власними «лекалами», нав'язати йому що-небудь, підкоригувати його поведінку і характер. Прийняти людину-значить прийняти його таким, яким він є – тут і зараз. З усіма недоліками і слабкостями, непривабливими рисами характеру і перепадами настрою.
Пам'ятаю, колись у розмові мій чоловік побіжно помітив, що я, мовляв, знову вередую. Я задумалася над його словами: що ж, він був частково правий! Тому, поміркувавши, я пообіцяла, що буду працювати над собою. Здавалося б, чоловік повинен був би зрадіти, ан ні! Він сказав, що абсолютно не уявляє мене без цього, такого милого в його очах якості, без якого я перестану бути самою собою і «його». Минуло вже багато часу з тієї нашої розмови, а я досі пам'ятаю, наскільки зворушливим це було!
Власне, те ж стосується і прийняття себе-саме такими, якими ми є в даній точці простору і в даному часі. Прийняти себе-значить прийняти з усіма своїм комплексами і «дивацтвами», реакціями, почуттями, переживаннями та емоціями. Прийняти, не пожираючи себе зсередини за якісь проступки або невпопад сказане слово: "Ну як я могла таке ляпнути?..». Прийняти, не засмучуючись через те, що щось десь пішло не за планом: «треба було все-таки зробити не так!». Прийняти, не заглиблюючись в самобичування: "та що ж я накоїла?». Прийняти, відмовившись від спроб відповідати якомусь ефемерному ідеалу: "а ось інші...». Прийняти, поставивши табу на різні душевні терзання:»а ось якби я йому сказала те-то..., все склалося б інакше". Прийняти, ветуючи "вольові рішення" у відносини себе: "і чого нюні розпустила?.. Це не те, через що варто переживати. Зберися, ганчірка!.."Повірте, такими "наказами" ви не досягнете бажаного результату, лише спровокуєте напругу в тілі і здавлювання дихання.
Прийняти себе означає чесно сказати собі: так, мені зараз боляче. Так, Мені прикро. Я засмучена. Я сумую. Я відчуваю злість. Я вважаю, що зі мною вчинили несправедливо, і мені складно це забути. Прийняти себе-значить дозволити собі відчувати те, що відчуваєте. Прийняти себе-значить дати собі право на помилку і визнати, що помилитися можуть і інші. Дозволити собі бути слабкою. Завмерти на час в охопила вас емоції. Віддатися переживань. Відчути, як вони розливаються всередині – і тіло поступово розслабляється, і дихання – відновлюється. І знову повертаються життєві сили і відроджуються бажання. І знову хочеться жити і насолоджуватися кожним днем. І відчувати гармонію в душі, і усвідомлювати, наскільки це життя все ж дивовижна і прекрасна ... Прекрасна, незважаючи на всю недосконалість світу і нас самих. Прекрасна, незважаючи на те, що не відповідає нашим ідеалам. Прекрасна всупереч усьому.
Звичайно, досягти усвідомлення цього "кавалерійським наскоком", просто вольовим зусиллям змусивши себе, не вдасться. Повною мірою навчитися приймати себе (а як наслідок – і інших), можна лише серйозно займаючись власним духовним і психологічним розвитком. Так, це непростий шлях, але пройти його потрібно – тільки так можна відчути смак життя.
"Ніколи не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні!"- твердили багатьом з нас батьки в дитинстві. Ми ж у відповідь часто лише відмахувалися: не хочеться, та й куди поспішати, нікуди воно не дінеться! І-в результаті готувалися до підсумкової контрольної буквально в останню ніч, вчили похапцем на перерві вірш, заданий ще два тижні тому, виконували доручення купити хліб по дорозі зі школи прямо перед приходом батьків з роботи…
Втім, подібне притаманне не тільки дітям. Дорослі цим теж грішать: займуся підготовкою важливої презентації наступного тижня, почну бігати вранці - з Понеділка, сяду на дієту-після свят…
... Як свідчать дослідження, кожен четвертий житель нашої планети сьогодні страждає прокрастинацією-так в психології називають схильність переносити на умовне завтра прийняття важливих рішень, виконання термінових справ і т. д.
Однак не варто думати, що вони – закінчені ледарі, безвідповідальні і недисципліновані люди, щосили намагаються «пропетлять» від вирішення актуальних завдань. Зовсім ні! Як показує практика, більшість з них-відповідальні і вимогливі до себе, не люблять конфліктів, прагнуть до досконалості у всьому, у них мінімальний діапазон між «зробити добре» і «зробити ідеально». І ось тут якраз і криється проблема! Будучи перфекціоністами, вони, між тим, не поспішають братися за справу, оскільки ... спочатку ставлять перед собою занадто високу (якщо не сказати «недосяжну»!) планка. Ось такий парадокс!
З одного боку, ці люди дуже структуровані, а з іншого – ця структурованість із зростанням вимог до себе просто не працює. Пред'являючи високі вимоги до себе, вони, між тим, не беруть відповідальності за виконання зобов'язань і... занурюються в почуття провини. Ось таке замкнуте коло, і вирватися з нього часом вкрай складно.
Такі люди "заточені «на високу продуктивність, а себе схильні розглядати як інструмент (хоча, чого гріха таїти, можна сказати навіть» витратний матеріал") для досягнення високих результатів і поставлених цілей.
Вони абсолютно не вміють відпочивати. Єдиний прийнятний для них варіант розслаблення розглядається лише як «перепочинок під час забігу». Втім, навіть під час Цього перепочинку вони не забудуть зайняти себе «справою»: витерти пил, переставити книги, закинути білизну в пральну машину, винести сміття і мимохідь обговорити з сусідкою нагальні питання благоустрою прибудинкової території.
Люди, які страждають (але часом навіть не підозрюють про це!) від прокрастинації, абсолютно не вміють відкидати і розставляти пріоритети. Вони керуються принципом "вольового" вирішення життєвих питань, фактично вдаючись до психологічного насильства над собою і... забуваючи при цьому, що наша воля безпосередньо пов'язана з нашими істинними потребами. І ось тут виникає конфлікт!
Справа в тому, що ці люди наглухо блоковані від власних бажань і емоцій, вони не чутливі до свого інтересу. Їх пріоритет зводиться до треба. На жаль, така реальність: з розвитком цивілізації у людей зростає обсяг компульсивного примусу, коли ми через силу змушуємо себе робити те, що «треба», – на шкоду нашому «хочу/бажаю/мрію/прагну».
Власне, так і виникає внутрішній конфлікт, такий собі провісник «дореволюційної» ситуації, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть». Ну а чим це загрожує, ми всі прекрасно знаємо ще з уроків історії…
Насправді, якщо копнути глибше, стає очевидним, що своїм корінням прокрастинація, що виявляється в дорослому віці, йде... так-так, в наше дитинство. Класичний приклад: в сім'ї жорсткий строгий батько і м'яка поблажлива мати. Батько вимагає йти готуватися до іспиту, відбирає пульт від телевізора і телефон, щоб подружки не відволікали, а мати... їй настільки шкода дочку, яка до ночі зубрить уроки, буквально «світла білого не бачить», що вона не витримує і, махнувши рукою, все ж відпускає дівчинку погуляти. Тим самим даючи зрозуміти своїй дитині, що іноді навіть дуже жорстке, суворе вимога може бути скасовано.
Втім, подібні ситуації не поодинокі, відбуваються не тільки в сім'ї... і призводять до внутрішнього конфлікту. А дозволяється він тоді, коли вимоги починають зростати, посилюватися і, врешті – решт, перевищують всі можливості-тоді пручається грань здобуває перемогу.
І тут потрібно усвідомити один важливий момент: за будь-яким нашим «не можу» криється «не хочу». Тільки ось розуміють це, на жаль, не всі і не завжди. Часом це розуміння приходить дуже пізно, коли той самий горезвісний внутрішній конфлікт стає просто нестерпним, болісним. Втім, навіть в цьому випадку багато перебувають у впевненості, що впоратися з ним цілком можуть і самі, не вдаючись до допомоги фахівців…
1. розставляти пріоритети і визначати конкретні терміни;
2. не братися за те, що Ви точно не зробите;
3. чітко планувати свій відпочинок і не перемикатися в цей період на справи;
4. завжди починати з найскладнішого завдання;
5. дослідити свої цінності і потреби.
Здається, на перший погляд, нескладно, правда?
Тим часом, на ділі все може виявитися не так просто, а тому не нехтуйте допомогою психолога, вона в таких питаннях, ох, як необхідна і дозволить зберегти ваш енергетичний ресурс і час. І вже після перших зустрічей ви відчуєте натхнення і сили змінити якість свого життя.
Найголовніше-тільки не відкладати це на потім…
Дивно, але тема відносин в парі викликала у мене непідробний інтерес ще з самого дитинства. Чому ось ці конкретні чоловік і жінка вирішили бути разом? Чому в одних сім'ях є діти, а в інших – ні? Чому сліпуче Красива молода дівчина вибрала собі в чоловіки некрасивого старого чоловіка? Чому люди спочатку шалено люблять, а потім раптом починають сваритися, ображатися один на одного? Чому пари розлучаються? Ось цих " чому» у мене завжди виникало дуже-дуже багато…
Та що там говорити! Питання, що стосуються відносин між партнерами, настільки захоплювали мене, змушуючи забувати про все на світі, що часом це призводило до абсолютно несподіваних наслідків. Пам'ятаю, як в дитинстві, гуляючи зі своєю тіткою в парку, я примудрилася... загубитися. Відволікшись, тітка в якийсь момент випустила мою руку, а через хвилину вже не побачила мене поруч! Можна тільки собі уявити, що вона відчувала, коли виявила, що дитина зникла…
Втім, справедливості заради треба сказати, що знайшла вона мене досить швидко – на одній з паркових алей, де я з цікавістю спостерігала за тим, як з'ясовують між собою стосунки молоді чоловік і жінка. Як заворожена, я переводила погляд з одного на другого учасника сварки, силкуючись зрозуміти, що ж між ними сталося? Чому вони сваряться? Чому дівчина ледь стримує сльози? Що так розсердило чоловіка? Чи варто говорити, що відсутність тітки поруч мене в той момент хвилювало в найостаннішу чергу. Та чого вже там, по правді кажучи, я його навіть не помітила…
А ось побачена в парку сцена мене не відпускала ще довго, всю дорогу додому я закидала тітку своїми численними «чому». Батьки, дізнавшись про цю історію, Картали мене за зайву цікавість до чужого життя, намагалися присоромити, розповідаючи про те, що це, скажімо так, не зовсім красиво ... втім, батьківські вмовляння мене не зупиняли – вже дуже сильно я була захоплена своїми спостереженнями і "дослідженнями" теми відносин…
...Минули роки. Але інтерес до теми стосунків між людьми в мене не просто не згас - деякою мірою він, можна сказати, визначив мою долю. Уже понад десять років я працюю з парами. Усі вони різні, з різними проблемами та життєвими історіями, вимогами до себе та одне одного, різними прагненнями та пріоритетами...
Часто до мене на консультації приходять милі, приємні у спілкуванні, ввічливі та виховані, доброзичливі чоловіки й жінки - принаймні, саме таке перше враження вони справляють. Але варто їм "зійтися у двобої", коли вони починають люто кидати "списи" одне в одного, докоряючи та звинувачуючи, витрушуючи накопичені образи й занурюючись у болючі спогади, - повірте, часом це воістину страхітливе видовище, що лякає крижаною холодністю у стосунках. У такі моменти розумієш, наскільки болісними вони можуть бути...
З іншого боку, знаєте, дивлячись на такі пари, розмовляючи з ними, допомагаючи їм, я все більше переконуюся в тому, що, ким би ми не були, яке б виховання і освіту не отримали, які б цілі перед собою не ставили, ми завжди вибираємо того партнера, з ким можемо рости і розвиватися. Так, це не завжди «гладка дорога»: дуже часто зростання і розвиток нерозривно пов'язані з розчаруванням і болем, сепарацією і страхом самотності, конфліктами і відмовою від своїх очікувань, але в той же час – і з усвідомленням близькості, розумінням і любов'ю. Це-ціла палітра почуттів і, звичайно, складна і багатогранна робота душі…
Я сама в шлюбі вже ні багато ні мало 24 роки, і на власному досвіді знаю багато болючі точки у відносинах. Коли хочеться буквально бігти від цього болю, ховатися від неї, ізолюватися від всіх і вся, але ... хіба ж від себе можна втекти?.. Сьогодні я вже точно знаю, як важливо почати дихати, виливаючи, переживаючи цей біль, щоб потім в якийсь момент усвідомити, скільки всього криється за нею, в тому числі і наша людська мудрість!
Джон Готтман виділив 6 основних проблем, які заважають близьким відносинам в парі.
1. Осуд і критика.
Ми часто в пориві гніву не підбираємо форму і вирази, висловлюємо, щоб зачепити іншого, не усвідомлюючи цього. В результаті нашому партнеру неприємно і часом боляче. Це принижує його гідність. У цьому стані неможливо якось осмислено почути коханого, а навпаки хочеться втекти, захиститися або дати здачу!
Часто партнери щиро дивуються таким реакціям, « " я ж зовсім невинне сказав, адже все що я говорю це правда, чому вона ображається...?"З боку не видно і не чути себе, в пориві гніву особливо, складно побачити стан іншого і зрозуміти його почуття! Ми критикуємо іншого, коли посилаємося на індивідуальні особливості або характер, а не на поведінку.
Наприклад: "Я не можу повірити, що ти настільки безвідповідальний - справжній егоїст. Ти ніколи не думаєш про інших! Ти абсолютно не думаєш про мене!"
Замість цього можна поділитися своїми переживаннями: "Я злякалася, коли ти не прийшов вчасно і не подзвонив мені, щоб попередити. Я розраховувала, що ми будемо повідомляти одне одного про таке".
2. Заперечення відповідальності
Ми часто звинувачуємо іншого в тому, що відчуваємо особисто! І формулюємо фрази не з "я», а з "ти". Важливо взяти частину відповідальності за свої почуття. І усвідомлювати, що гарний настрій, задоволення, спокій...не тільки в руках партнера, але і в наших. Це так ми себе захищаємо від глибинних екзистенціальних переживань, що стосуються сенсу життя, свободи, самотності і смерті.
3. Контроль і нав'язування.
Часто цей механізм маскується під "турботу". Контроль відрізняється від турботи тим, що він порушує кордони іншої людини і не дає їй можливості самостійно робити вибори за себе. Контроль - також спосіб домінування над іншим, він протилежний повазі, довірі та рівності у стосунках.
4. Порівнювання.
Кожен хоче зберегти свою особливість і унікальність для іншого. І порівняння з іншим змушує нас відчувати себе знеціненим, приниженим.... Це дуже отруює відносини в парі. Ми можемо висловлювати своє бажання або просити інших про зміни, але не шляхом порівняння їх з тими, хто не є частиною наших відносин. Кожна людина висловлює любов і прихильність своїм особливим способом, і ступінь, в якій люди це роблять, теж буває різною.
5. Дистанціювання як покарання.
Коли ми емоційно віддаляємося, не розмовляємо, граємо байдужість, ми граємо на найглибших страхах людських стосунків - бути відкинутими, неприйнятими, недостойними, самотніми. Ця маніпуляція позбавляє нас близькості, навіть руйнує її. Дистанціювання - найжорстокіший спосіб донести своє незадоволення!
6. "Нічого не сталося"
Від емоційного дистанціювання цей прояв відрізняється тим, що тут ми "прикидаємося" ніби з нами і в наших стосунках усе добре, коли насправді це не так. Часом ми вирішуємо, що не хочемо говорити тому, хто поруч, про свої переживання (або пояснювати їхню причину) і тому відмовляємося визнати їхню наявність. Це спричиняє занепокоєння, тривогу і небезпеку у стосунках.
Зізнайтеся, кому з нас хоч раз у житті не дорікали лінню? Напевно, таких просто немає! "Лентяюга ти, - лагідно картає мама сина. - Уроки не зроблені досі, а ти й у вус не дмеш!" "На носі іспит, а ти полінувався навіть одну лабораторну роботу здати", - лає студента, який "завалив" сесію, куратор групи. "Ти ж цілий день був удома, невже лінь хоча б сміття винести", - засмучено зітхає втомлена після роботи дружина. "Терміни горять! А тобі ліньки навіть проміжний звіт зробити!" - лютує начальник.
Знайоме, чи не так?
Ситуації, звичайно, різні, але зверніть увагу: у всіх з них фігурує «лінь» – як єдине пояснення «байдикування». А що ж насправді собою являє ця сама лінь? Чому вона виникає і що приховує під собою? Ось про це сьогодні і поговоримо.
Найдивовижніше, що насправді лінь як така – не більше ніж міф, поширене виправдання байдикування. Найчастіше під» лінню«ми маємо на увазі або втому ("така важка була тиждень, що на вихідних одне бажання – просто валятися в ліжку і ні про що не думати!"), або завзяте небажання щось робити.
Притому це "робити" може стосуватися як певної фізичної роботи, так і почуттів, емоцій і відносин, словом, всього, що передбачає якусь активність. Очевидно, що в цьому випадку за нешкідливим, на перший погляд, відсутністю бажання що-небудь робити можуть ховатися серйозні проблеми і внутрішній конфлікт.
За великим рахунком, лінь-це відсутність мотивації. Вона виникає тоді, коли ми не розуміємо кінцевої мети своїх дій або коли наша мета не відповідає нашим справжнім бажанням. Наведу класичний приклад. У родині медиків росте син, якому з ранніх років вселяли, що його єдиний шлях – продовжити династію лікарів. Дитина,» заряджений " на медицину, старанно вчиться, надходить до інституту, але, на жаль, блискучими успіхами в навчанні похопити не може. А з часом і зовсім закидає заняття, прогулює пари, "завалює" сесію, " лінується», за словами рідних, гризти граніт науки…
Тільки ось, якщо покопатися, з'ясується, що справа зовсім не в цій горезвісної ліні. Причина в іншому: юнак не бачить себе в цій професії, йому куди цікавіше займатися живописом, яким він захоплюється з дитинства, вивчати нові техніки малювання, відвідувати майстер-класи художників. Ось це-його, а не медицина, куди його «визначили» з дитинства.
Зрозуміло, що він не хоче вчитися медичним наукам, адже не бачить себе в цій сфері в подальшому, хоча може навіть собі не зізнаватися в цьому. Інша річ, коли є можливість поїхати на етюди! Куди тільки діваються його втома і лінь! Молоду людину не зупиняють ні перспективи "вилетіти «з Інституту, ні розчарування батьків, ні звинувачення в невдячності:" ми стільки в тебе вклали, а тобі лінь інститут закінчити!».
До слова, докір в ліні – досить популярний інструмент маніпулювання. "Я все роблю для сім'ї, а тобі лінь навіть посуд завантажити в машинку». "Твої однокурсники ночі сидять за підручниками, а ти лінуєшся зайві двадцять хвилин витратити, щоб перегорнути конспект». Насправді, ці та подібні до них фрази спрямовані на одне: звинувачений в ліні повинен терміново виправити ситуацію і зробити все так, як того хоче маніпулятор.
Інакше його затаврують як невиправного ледаря, та й загалом, як людину, що не заслуговує на довіру і всіма, зокрема й самим собою, засуджувану: "Але ж правда, батьки так для мене стараються, а я не можу себе змусити елементарно вивчити екзаменаційний білет..."
Дуже часто лінь є ознакою того, що те, чим ви займаєтеся, входить в протиріччя з вашими життєвими принципами пріоритетами:» я лінуюся залучати нових клієнтів в наш банк, тому що знаю, що він межі банкрутства... "іноді лінь" сигналізує " про наших глибинних страхах:»мені лінь серйозно готуватися до презентації, тому що я боюся схибити на ній..."
Часом лінь-це перевірка на відповідність декларованих нами бажань нашим справжнім потребам. "Працювати в сфері ІТ престижно, але мені лінь сидіти над усіма цими кодами...»
Причин ліні, точніше, того, що ми ховаємо під її «вивіскою», може бути безліч. Притому що самої ж ліні, повторюся, не існує. Це міф. Ілюзія. А раз так, може, прийшов час розібратися, чим же саме обумовлена наша «лінь»? Розібратися і нарешті прийняти відповідальність за свій вибір, свої дії або, навпаки, бездіяльність.
А ви як вважаєте?
Перші зустрічі з новими клієнтами для мене завжди дуже хвилюючі. Якою буде наша зустріч ? З якими проблемами до мене звернулися? Що на душі у людини, яка переступила поріг мого кабінету в надії на допомогу, і якої саме допомоги вона чекає від мене? Як він мене сприйме?
І знаєте, незважаючи на багаторічний досвід роботи, я до сих пір не перестаю дивуватися тому, як мене бачать клієнти! Хтось представляє мене такою собі супержінкою, яка знає відповіді абсолютно на всі питання. Хтось на наших перших зустрічах відчуває деяку скутість, соромиться, соромиться відповідати на мої запитання, ніби першокласник, який переживає біля дошки, що не вивчив урок і тепер не знає, як правильно вирішити задачу.
Хтось, поспілкувавшись із моїми давніми клієнтами, приходить до мене в цілковитій упевненості, що я зараз же, ніби за помахом чарівної палички, в одну мить розв'яжу всі їхні проблеми та позбавлю від болю, що накопичився. Хтось розуміє, що психотерапевт - не маг, але, навіть усвідомлюючи, що на нас чекає тривала й копітка спільна робота, все одно в глибині душі сподівається на диво миттєвого результату й щиро чекає на нього... Хтось довго до мене придивляється, не наважуючись почати говорити, хтось із порога демонструє недовіру, хтось - намагається сподобатися, справити враження...
Всі поводяться по-різному, по-різному дивляться на життя, по-різному комунікують і будують свої відносини.
І далеко не всі готові одразу розкривати свою душу, говорити про свій біль, ділитися переживаннями. Комусь для цього потрібно більше часу, комусь менше… Тому й роботу з кожним своїм клієнтом я будую по-різному з урахуванням його індивідуальних особливостей. Крок за кроком, коли швидше, коли повільніше ми разом проходимо цей шлях – до себе справжнім, відкриваючись життю і з кожною зустріччю все більше довіряючи один одному.
І я сама з часом все більше виявляюсь у цих відносинах!
Мені не раз доводилося чути від моїх клієнтів, що я така ж, як і вони.
І це правда!
Я така сама людина, яка не з чуток знає і розуміє, що таке біль, що врізається ножем у серце.
Я усвідомлюю, яким пекучим буває сором, що сковує тіло і паралізує думки, коли хочеться провалитися крізь землю.
Я розумію, що відчуває людина, яка опинилася в складній життєвій ситуації і мріє про те, щоб вона просто виявилася страшним сном.
Я знаю, як це важко-жити в стані постійної тривоги, що переходить в паніку, і відчайдушно боятися завтрашнього дня.
Я розумію, які почуття відчуває людина, що розчарувався в житті і не бачить світло в кінці тунелю.
Я знаю, як жити з почуттям провини на душі, бути невпевненим у своїх силах, і знаю смак гіркої образи.
Як і мої клієнти, я переживала втрати і розчарування, відчувала тривогу, смуток і відчай, страждала і відчувала біль…
Але я знаю й інше: яким безмежним може бути щастя, якою величезною буває радість, як кружляє голову успіх і які фантастичні емоції ти відчуваєш, коли втілюються найзаповітніші мрії!
Я розумію яким непростим і в той же час захоплюючим може бути шлях до себе – безтурботною і щасливою, умиротвореною і живе в гармонії собою і світом!
І я точно знаю, наскільки важливо відчувати підтримку на цьому шляху.
Я не знаю, яким би було моє життя і якою б була я, якби 10 років не ходила до моєї Інни...
Багато лякаються цієї цифри і запитують: «невже все настільки непросто? Невже ти така» порушена"? Ні. Я не відчуваю себе "порушеною".
Справа в іншому. І результат нашої роботи в іншому: зараз я стала ще більш людяною, ніж була 10 років тому, стала ще більше цінувати і любити життя, відносини, сім'ю, друзів!
Я дуже люблю своїх клієнтів і неймовірно вдячна за їхню довіру до мене, за те, що діляться зі мною своїми історіями, переживаннями, болем і радощами, сльозами і досягненнями, сумом і успіхами.
Я щаслива, що багато років тому, правильно вибрала свій шлях, по якому йду донині. Так, я люблю свій шлях!
А ви любите свій?
…Руйнування звичних засад – неминучий супутник дорослішання. Більше того, це його обов'язкова умова: стати дорослим неможливо, одного разу не переступивши у своїй свідомості через догми, які колись незламні, звичні стереотипи, щеплені принципи. Саме вихід за ці умовні межі відкриває шлях до дорослішання.
Щоб стати дорослим в повному розумінні цього слова, а не тільки за паспортом, доведеться переступити через батьківські установки, навчитися ігнорувати думку друзів, перестати слухати оточення і орієнтуватися на нього.
Так, це непросто, іноді-боляче, але завжди – необхідно. Не зважившись на цей крок, людина ризикує надовго «застрягти» в точці, коли за нього все вирішують інші: батьки, вчителі, соціум, а він лише пливе за течією, віддаючись на волю хвиль життєвих обставин і чужих рішень. Адже подібна пасивність не передбачає, за великим рахунком, відповідальності як такої, тоді як дорослішання – це, перш за все, прийняття на себе відповідальності за власне життя. Саме тому, лише переставши озиратися на те, що скажуть про вас або ваших вчинках інші, якими б авторитетами вони не здавалися, лише «поваливши» їх з «п'єдесталу» в своїй свідомості, лише навчившись піддавати сумнівам точку зору оточуючих, що сприймається завжди як аксіома, лише «перерізавши пуповину» уявних зобов'язань і умовностей, ви отримуєте шанс «намацати» свій життєвий шлях і стати дорослим.
Ні, це зовсім не означає, що в своєму прагненні подорослішати ви повинні перекреслити все те, що для вас було важливим раніше. "Подорослішати «не означає»Відкинути". "Подорослішати" - це значить чути, в першу чергу, себе, усвідомлювати свої бажання, слідувати власним, а не нав'язаним цілям. "Подорослішати" – це означає навчитися приймати свій етичний вибір-того, що підходить саме вам. І нехай навіть цей вибір суперечить моральному вибору, що вважається єдино правильним для суспільства, це – ваше життя, і ніхто не має права керувати нею, крім вас самих.
Звісно, обравши власний шлях, слідуючи особистим пріоритетам, ви неминуче ризикуєте одного дня бути звинуваченими в егоїзмі та невдячності, постати в очах оточення недбайливою матір'ю чи поганим другом. Але повірте, пережити осуд або образи оточуючих - ніщо порівняно з усвідомленням того, що живете не своїм життям...
Не бійтеся шукати свій шлях! Не соромтеся говорити "ні"! Не чіпляйтеся за рамки умовностей! Сміливо робіть крок - і дотримуйтесь своїх цілей! Тільки так ви зможете побачити нові горизонти…
За родом своєї діяльності мені досить часто доводиться чути від клієнтів скарги на втому. Тільки ось у всіх вона, як показує практика, різна. Як, власне, і причини її виникнення.
"Я так втомлююся на роботі, приходжу додому – буквально з ніг валюся!",- з сумом зітхає одна з моїх клієнток, що займає високий пост у великій міжнародній корпорації. "Я просто фізично відчуваю, як на мене тиснуть наші постійні конфлікти з чоловіком! Я так втомилася від них...», – розповідає інша, яка переживає кризу відносин в сім'ї. "Все частіше ловлю себе на думці, що емоційно абсолютно виснажена», – додає третя, яка страждає від систематичних сутичок з начальством, чвар в колективі і тотальної невпевненості в собі.
Очевидно, що у всіх трьох випадках мова йде про різні види втоми і різної її природі. Відповідно, і обходитися з цим станом треба по-різному. Спробуємо розібратися?
Отже, мабуть, сама звична для нашого розуміння втома – втома від роботи або навчання. І, за великим рахунком, не так уже й важливо, чи йде мова про фізичні навантаження або розумових. Повірте, наслідки активного багатогодинного "мозкового штурму" в цьому сенсі можуть нітрохи не поступатися і навіть перевершувати за своєю тяжкістю втому після миття вітражних вікон або виснажливих робіт на присадибній ділянці.
Справитися з такою втомою відмінно допомагає сон, а також» перемикання " на інший вид діяльності: втомившись від фізичних навантажень, поніжтеся в джакузі, подивіться легкий фільм, приділіть час читання; якщо ж ваша втома обумовлена вирішенням серйозних інтелектуальних завдань, вибирайтеся на природу, прогуляйтеся по парку, сходіть в спортзал.
Втім, часто почуття втоми обумовлено виключно недоліком сну, особливостями гормональної системи, метеочутливістю і навіть скутістю м'язів. Варіантів "зцілення" такої втоми безліч, починаючи від самого приємного – «нарешті відіспатися» і закінчуючи «все-таки доведеться йти до лікаря».
Ще один вид втоми, з яким мені неодноразово доводилося стикатися за роки практики, – втома від переживань. Причому ці переживання можуть бути абсолютно різними. Хтось переживає через те, що не вписується в дедлайн, хтось мучить себе переживаннями про те, щоб майбутня презентація пройшла без сучка без задирки, в сотий раз перевіряючи списки запрошених і погоджуючи всі деталі заходу з ведучим, хтось просто «зашивається» в домашніх клопотах, одночасно вирішуючи тисячі побутових проблем і завдань,-словом, така втома може бути викликана тисячею причин.
Подолати ж її відмінно допомагає здатність віддатися цим переживанням, почати ділитися ними з близькими людьми, а краще – з психотерапевтом! Адже це, образно кажучи, певна гігієна душі! І таке очищення просто необхідна! Не зайвими будуть також усамітнення, медитація, неспішні прогулянки, в загальному, зміна ритму з скаженого на спокійний, що сприяє умиротворення.
Як на мене, одна з найнебезпечніших своїми наслідками втома – емоційна. Вона виникає, коли нас щось не влаштовує в житті, але ми не можемо змінити ситуацію і сказати про це теж складно. Таке відчуття внутрішнього невдоволення і безсилля з часом трансформується в роздратування, що згодом загрожує «вибухом». Цей стан притаманне людям, які в силу тих чи інших обставин довго стримуються, намагаючись жодним чином не показувати оточуючим, що у них всередині все «кипить». В результаті виникає ефект так званої пружини: довго стиснута, вона нарешті розпрямляється, вихлюпуючись назовні коли роздратуванням, коли грубим словом, коли-істерикою. Статут стримувати свої емоції, ми»вибухаємо".
І часто наслідки цього "вибуху «воістину руйнівні як для самого» джерела", так і для його оточення. Тому так важливо не доходити до «критичної точки», вчасно гасити цю іскру всередині, щоб з неї не розгорілося полум'я. А для цього потрібно випустити пар, Скинути внутрішнє напруження, дати волю емоціям. І в цьому сенсі відмінними засобами "лікування" і "профілактики" емоційної втоми може бути як задушевна бесіда з людиною, якій ви довіряєте, якому можете розкритися, поділившись наболілим, так і відвідування, наприклад, антистресових закладів, де можна досхочу бити посуд, кричати, лупити боксерську грушу і т.д., словом, давати вихід емоціям.
Або попрацювати з психологом-це теж допомагає!
Ну, і наостанок хочу пару слів сказати про втому, яку ми вирощуємо в собі самі – своєю зневірою в себе, в те, що у нас вийде, що ми гідні кращого і здатні його досягти. Незважаючи на видиму «надуманість», така втома не менш небезпечна своїми наслідками, ніж інші її види, що мають «реальне» підставу. Наприклад, ви готуєтеся до серйозного іспиту, студіює спеціальну літературу, займаєтеся з викладачем, приділяєте багато часу самоосвіті, словом, серйозно підходите до цього питання.
Ну, і наостанок хочу пару слів сказати про втому, яку ми вирощуємо в собі самі – своєю зневірою в себе, в те, що у нас вийде, що ми гідні кращого і здатні його досягти. Незважаючи на видиму «надуманість», така втома не менш небезпечна своїми наслідками, ніж інші її види, що мають «реальне» підставу. Наприклад, ви готуєтеся до серйозного іспиту, студіює спеціальну літературу, займаєтеся з викладачем, приділяєте багато часу самоосвіті, словом, серйозно підходите до цього питання.
Який може бути вихід в такій ситуації? Здавалося б, відповідь напрошується сам собою: навчитися вірити в себе! Тільки ось досягти цього часом буває дуже і дуже непросто, і далеко не завжди ситуацію вдається виправити аутотренінгом і спілкуванням з подружками, що повторюють в один голос: «у тебе все вийде!». На жаль, дуже часто цих слів, нехай і сказаних від щирого серця, виявляється недостатньо для того, щоб всі сумніви і хвилювання згинули геть. Іноді для вирішення цього завдання потрібні куди більші сили, знання і зусилля.
Головне, вчасно це усвідомити і зробити перший крок. Незважаючи на всю свою втому…
Черговий нокдаун з його неминучими обмеженнями, транспортним колапсом і страхітливою статистикою захворюваності, що транслюється навперебій усіма засобами масової інформації, змусила мене повернутися спогадами до подій річної давності. Тоді теж був оголошений жорсткий карантин, закрито все і вся, як і сьогодні, всі випуски новин починалися з інформації про стрімке поширення вірусу і більше були схожі на зведення бойових дій, де полем бою ставали лікарні, а бійцями, що борються з підступним ворогом, – лікарі.
Начебто все, як і тоді, але є одне «але». Я зловила себе на думці, що, незважаючи на ідентичність ситуації, кардинальним чином змінилося ставлення до неї більшості з нас. Не стала винятком і я.
Мабуть, саме за цей рік я повною мірою усвідомила, що означає смиренність.
... Те, що ще пару років тому здавалося просто неможливим, те, що рік тому свідомість категорично відмовлялося приймати, сьогодні стало дійсністю, повсякденністю, буденністю. Нас вже більше не дивують люди в масках на вулицях, не викликають неприйняття обмеження за кількістю покупців в магазині, і навіть ненав'язливе прохання дотримуватися дистанції не представляється чимось дивовижним. Те, що раніше породжувало внутрішній протест, сприймалося чи не утиском особистих прав і свобод, викликало обурення і прагнення всіляко чинити опір, сьогодні стало не більше ніж закономірною реакцією на існуючі реалії. Реалії, з якими я, як і багато інших, примирилися. Для мене це внутрішнє смирення стало, перш за все, прийняттям реальності такою, якою вона є, початком Моєї адаптації до поточних умов і обставин.
... Я змирилася. Ні, це зовсім не означає, що я відтепер пускаю своє життя на самоплив, пливу за течією, опускаю руки, здаюся. Ні! Для мене смирення – це інше. Свого часу мій учитель, відомий гештальт-терапевт Олександр Моховиков сказав, що смирення – це здатність жити «з-миром». І мені дуже близька ця позиція. Саме так сьогодні я сприймаю своє смиренність. Прийняти як даність те, що відбувається навколо, змиритися з нею – і відчути колосальне полегшення.
Я пам'ятаю, який внутрішній опір відчувала рік тому, спостерігаючи, як стрімко змінюється життя навколо. Це був цілий спектр почуттів і емоцій: здивування змінилося неприйняттям, потім послідувало відторгнення, за ним – внутрішній протест, після – завмирання. Я немов заціпеніла зсередини, завмерла, ніби скута холодом. А потім прийшло воно, те саме смиренність, змусивши мене прийняти даність, як вона є.
Я більше не відчувала бажання протестувати і відкидати, спростовувати і боротися з тим, на що ніяк вплинути не могла. Змирившись, я сфокусувала свою увагу на близьких, підтримувала клієнтів, шукала нові можливості в реаліях, що створилися. І в результаті адаптувалася до них. А адаптувавшись і прийнявши, позбулася апатії, що давить бетонною плитою внутрішнього дискомфорту, панічних настроїв, смутку. Видихнула - і зробила черговий крок…
Напевно, тому нинішній локдаун сприймається мною зовсім інакше. Власне, як і більшістю інших людей. У наших очах більше не хлюпається жах, коли поруч хтось ненароком чхне, ми більше не боїмося виходити на вулицю, щоб просто вдихнути свіже повітря і відчути прихід такої бажаної весни. Ми стали більше посміхатися і менше лякатися. Ми знову відчули внутрішню свободу, нехай і в дещо "усіченому", так би мовити, карантинному варіанті. Життя триває!
І нехай нам сьогодні вже складно уявити пасажирів в метро, покупців в супермаркеті або відвідувачів виставки без маски, нехай чимось з області фантастики виглядають багатолюдні заходи, нехай перед поїздкою за кордон ми насамперед вивчаємо рівень захворюваності в країні, незважаючи на все це, ми-живемо, дихаємо, радіємо! І ось це головне.
За цей рік ми навчилися приймати і адаптуватися, тверезо порівнювати ризики і усвідомлювати, що життя насправді непередбачуване і сповнене сюрпризів, і вони не завжди приємні. На жаль, але як є! Але ж це зовсім не означає, що треба закриватися від цього світу, занурюватися в неприйняття і смуток. Швидше навпаки. І усвідомити це мені допомогло якраз смиренність. Смиренно прийнявши світ навколо з усіма його проблемами і бідами, я змогла поглянути на нього по-новому, знову відчути радість життя і чари світобудови. І існуючі обмеження в даному контексті лише стали ще однією "задачкою", з якою треба впоратися. Фактично нокдаун став приводом для пошуку нових можливостей і відкриття себе новою.
... Так, ми всі стали іншими за цей час. Так, у найближчій перспективі нам доведеться миритися з безліччю обмежень. Так, наше життя вже не буде колишньою, але хіба від цього стануть менш прекрасними любов і радість, щастя від спілкування з близькими або радість від власних перемог? Хіба зможе локдаун затьмарити Ранкове сонце і хіба зможе перешкодити відчувати задоволення від життя?..
... Сьогодні мені легше, ніж рік тому. І зараз я дивлюся на життя зовсім іншими очима. І нехай я, як і всі інші, не знаю, що принесе з собою завтрашній день, я вже приймаю його таким, яким він буде, – з усіма можливими «сюрпризами», серед яких обов'язково знайдеться місце чогось дуже хорошого, незвіданого і радісного…
Що таке егоїзм? Впевнена, у багатьох це питання викличе подив: ну це ж очевидно, про що тут питати? "Егоїзм притаманний людям, що ставлять свої інтереси вище інтересів інших!"- скажуть одні. "Егоїст думає тільки про себе!"- переконані інші. "Егоїсти живуть виключно собою!"- підтвердять треті. І все... помиляться. Насправді багато людей мають дещо спотворене уявлення про егоїзм в цілому і егоїстів зокрема. Чому так? Давайте розбиратися!
... Мені не раз доводилося чути від своїх клієнтів скарги на егоїзм партнера: «чоловік про мене взагалі не думає! Захотів-поїхав на риболовлю, захотів – весь день провалявся на дивані. Нещодавно он до одного на вихідні поїхав, а я ж збиралася разом з ним відправитися на дачу! Егоїст, одним словом! Живе, ніби сам по собі! Це ж неправильно!»
Але, дозвольте, а як правильно? Це питання у багатьох викликає розгубленість. І це зрозуміло: ще з дитинства нам частенько вселяли, що, перш за все, потрібно думати про інших, а вже потім про себе! Якщо ж у людини на перший план виходять власні інтереси, оточуючі миттєво наклеюють на нього ярлик – егоїст!
Насправді все не зовсім так. У свій час Оскар Уайльд сказав: "жити так, як ви хочете, – це не егоїзм. Егоїзм - це коли інші повинні думати і жити так, як ви хочете».
На моє переконання, прагнення самому планувати своє життя, приймати якісь важливі для себе рішення, не погоджуючи їх з усім своїм оточенням,-це здоровий егоїзм, необхідний кожному з нас. Адже без цієї якості дуже складно досягати мети, рухатися вперед, реалізовувати свій потенціал.
Уявіть собі таку ситуацію: ви хочете побудувати кар'єру і крок за кроком рухаєтеся до своєї мети, записуєтеся на спеціальні курси, проходите тренінги, опановуєте нові вміння та навички. Тим часом приятелі вас всіляко вмовляють відмовитися від своїх планів: "Та навіщо тобі це треба? Що ти весь час просиджуєш на роботі? Давай краще сходимо в клуб, відпочинемо, як у старі часи. Ми ж так давно не спілкувалися! Та ти вже всіх друзів забув, ні про кого не думаєш, тільки про себе!" Приятелям вторять колеги: "Навіщо тобі це? Ти ж і так непогано живеш, зарплату хорошу отримуєш. А ось Наташі із сусіднього відділу ця посада дуже потрібна, вона стільки років мріяла очолити цей напрямок! До того ж, для неї так важлива добавка до зарплати, у неї мама хворіє, та й діти маленькі!". За таких обставин людина, позбавлена здорового егоїзму, здебільшого відмовиться від своєї мети й відійде вбік, поступившись місцем іншому і... поховавши свою мрію. А ось людина, якій притаманний здоровий егоїзм, найімовірніше, вчинить інакше: не дозволить себе зломити, не піддасться на умовляння й маніпуляції та продовжить іти до своєї мети.
Або інший приклад. Чоловік Вам повідомляє, що хоче відпочити від міської суєти і відправитися з друзями на риболовлю, тоді як ви хотіли у вихідні нанести візит батькам. Як ви прореагуєте на рішення чоловіка? Станете дорікати його в егоїзмі, докорите в тому, що не погодив своє рішення з вами, зажадаєте перенести риболовлю? Або все ж поставитеся з розумінням: не виходить в цей раз поїхати до батьків, значить, поїдемо в наступний раз!
Насправді нічого "егоїстичного" в рішенні чоловіка їхати з друзями на риболовлю, як і в рішенні будувати кар'єру, незалежно від домагань на посаду інших кандидатів, немає. Егоїзм міг бути в іншому: якби ваш чоловік, наприклад, наполягав на тому, щоб ви вирушили разом з ним вудити рибу на шкоду вашим планам на ці дні. Егоїзм-Він проявляється саме в бажанні нав'язати,» підлаштувати«,» переробити«,» перекроїти " інших під себе, нехтуючи їх інтересами. І в цьому випадку егоїзм ніяк не можна назвати здоровим, більш того, він – руйнівний за своєю суттю і псує життя як самому егоїстові, так і його оточенню.
Здоровий егоїзм, за великим рахунком, корисний. У певних ситуаціях він стає міцною бронею, що захищає від маніпуляцій з боку оточуючих. Людину, якій притаманний здоровий егоїзм, складно збити з наміченого ним шляху, їм важко управляти, він сам приймає рішення – і слід своїм цілям. Дуже часто така незалежна позиція викликає відторгнення, неприйняття з боку оточуючих, які, усвідомивши, що не можуть використовувати таку людину в своїх інтересах, не можуть надавати на нього вплив, в результаті дорікають його в егоїстичності і черствості.
Тільки ось у чому питання: хто ж в даній ситуації егоїст? А ви як вважаєте?
Нещодавно зі мною трапилася одна історія. З одного боку, досить неприємна, а з іншого – як на мене, вельми повчальна. Поспішаючи у справах, я припаркувала машину на стоянці. Треба сказати, що машин на парковці було чимало, так що мені довелося шукати вільне «віконце» між двома іншими автомобілями. Припаркувавшись, зізнаюся чесно, я в поспіху навіть і уваги не звернула на те, що відстань до авто, що стояв праворуч, дозволяє мені трохи ближче стати до нього, тим самим збільшивши відстань до іншої машини, що опинилася занадто близько до моєї.
Втім, незважаючи на те, що водійські двері наших автомобілів виявилися один навпроти одного, дистанція між ними була достатньою, щоб можна було спокійно сісти за кермо, не ризикуючи подряпати сусідське авто.
Я спокійно вийшла з машини, закрила її і вже попрямувала у своїх справах, як побачила, що назустріч мені, кричачи і люто розмахуючи руками, мчить дівчина. "Ви що зробили? Як так можна було припаркуватися?"- обурено кричала вона, підбігаючи до мене. Я, зізнатися, дещо сторопіла. Дівчина, між тим, і не думала зупинятися: "ви хіба не бачите, що можна було припаркуватися ближче до тієї машини?»
Я ще раз підійшла до машини, примірялася поглядом: і правда, можна було припаркуватися, залишивши більшу відстань між нашими машинами, але... такої реакції я вже точно не очікувала! Дівчина, не підбираючи слів, кричала на мене, звинувачувала в тому, що я егоїстка і про інших зовсім не думаю, і інше, інше, інше... Виплеснувши на мене Свій гнів, наостанок вона зарозуміло кинула мені чергове "звинувачення": "через вас я забрудню свою білу куртку!»
Скориставшись секундною паузою, поки моя візаві переводила дихання перед наступною тирадою, я запитала: "Ви хочете, щоб я переставила свою машину? Я переставлю!»
Але вона, здається, і слухати мене не хотіла: продовжувала кричати, що я егоїстка і ні про кого не думаю…
... Вже після, задумавшись на дозвіллі про цей випадок, я згадала, як сама поводилася в подібних ситуаціях. Зізнаюся, теж іноді робила поспішні висновки, гарячкувалася, часом проявляла нетерпимість і зайву категоричність. Сьогодні я вибираю реагувати інакше. Якщо бачу, що хтось чинить несправедливо по відношенню до мене або заподіює мені незручності, я просто прошу його змінити це. І, знаєте, це допомагає – люди прислухаються, виправляють ситуацію і навіть вибачаються за завдані незручності.
Дуже важливо пам'ятати, що всі ми – живі люди і схильні часом не помічати, забувати, поспішати, помилятися. Ми допускаємо промахи, іноді відверто дурними, можемо схибити, але ж в більшості випадків це все легко виправити! Досить просто сказати, попросити, звернути увагу! І не потрібно навішувати ярлики і звинувачувати свого візаві у всіх можливих гріхах: повірте, інші люди не ставлять собі за мету зробити вам погано, заподіяти біль, порушити ваш спокій або перешкодити. Їх помилка-найчастіше лише прикра випадковість! І те, що вони її допустили, вже точно не привід для жорсткої критики і звинувачень. Не варто занадто строго судити інших за їх помилки, втім, як і себе за свої власні. Просто скажіть, що вам не подобається – і питання, швидше за все, буде тут же вирішене!
Здавалося б, це так просто! Але чому для багатьох виявляється настільки складним завданням?.. Чому багатьом часом легше образити, образити, розкритикувати, ніж просто сказати про те, що їм не подобається? Як думаєте?..
Вона може довго накопичуватися всередині, щоб одного разу абсолютно несподівано вирватися назовні, подібно вулкану, а може виникнути спонтанно, буквально на порожньому місці, спалахнути, як кульова блискавка, і так само швидко зникнути, ніби нічого і не було... злість. Багато людей вважають її відверто негативним почуттям, а прояви злості – ознакою розбещеності, поганого характеру, словом, чимось ганебним. Мовляв, хіба може хороша людина бути злим?
Може! Ба більше, це нормально і навіть необхідно! Здивовані? Тим часом це так!
Насправді злість - дуже важливе почуття, «сигналізує» про порушення або посягання на наші особисті кордону. Всупереч поширеній думці, злість не виникає на рівному місці, не дає про себе знати там, де панує гармонія. Злість-це, по суті, захисний механізм, який включається, коли нашому душевній рівновазі загрожує небезпека, коли під ударом опиняються наші життєві цінності. З іншого боку, злість-це завіса, за яким заховані від сторонніх очей наша незадоволеність собою, наші глибокі переживання, емоції і почуття.
Саме з цієї причини на неї не можна закривати очі, ігнорувати, душити в собі. Адже придушення злості з часом може привести до втрати смислів, життєвих орієнтирів, нерозуміння своїх справжніх бажань, втрати цілей і прагнень, виникнення залежних відносин. Забороняючи собі злитися, ми лише «закупорюють» злість, культивуючи тим самим в собі почуття провини – сердимося на себе, спалюючи зсередини, що з часом може привести до різних неприємних наслідків, аж до депресії. Заганяючи злість в кут, ми в кінцевому підсумку знецінюємо себе: "все у мене не так, як У інших! Все через пень-колоду! Значить, саме зі мною щось не так!", і ретранслюємо таке ставлення на оточуючих: "Ну як можна бути таким безглуздим!». Життя для людей, що живуть в полоні злості, сповнена нескінченних образ і усвідомлення тотальної несправедливості.
Втім, давайте будемо відверті: злість – багатогранна. Так, іноді це захисна редакція, а іноді – ознака категоричності в судженнях і життєвих оцінках, за принципом: є моя думка, і є неправильне, іноді – вона свідчення нашої вразливості і спустошеності. Але, яка б не була її» таємниця", придушення злості завжди свідчить про одне – порушення внутрішніх кордонів, неможливості усвідомити їх.
Ми чинимо опір, коли вторгаються в наш внутрішній світ. І відчуваємо себе слоном в посудній лавці, коли розуміємо, що влізли на «чужу територію», зазіхнувши на кордони інших. В обох випадках ми відчуваємо злість. Злість як інструмент захисту свого» я", як спосіб вираження себе як особистості.
... Злість може бути корисною і потрібною. Головне-вміти її висловлювати, не впадаючи при цьому в істерику і не допускаючи, щоб вона захльостувала, ранячи, спопеляючи, вибиваючи грунт з-під ніг, вимотуючи нас самих і лякаючи оточуючих…
Адже проявляти злість - не означає бити посуд, кричати, ображати, кидатися на оточуючих і проклинати всіх і вся. Проявити свою злість можна, кажучи про неї: «я відчуваю злість, тому що...». Притому вкрай важливо не просто описати свій стан, а й окреслити відповідні рамки: «якщо ти будеш робити мені неприємно/боляче, чинити несправедливо по відношенню до мене, я не зможу більше тобі вірити/довіряти, дистанціюватися від тебе...»
Ми звикли розглядати злість як небезпечну емоцію, тоді як насправді це, перш за все, інструмент самоідентифікації, спосіб зрозуміти себе, усвідомити межі прийнятного для себе і неприпустимого: «я відчуваю злість, коли мене намагаються образити...», «Я злюся, тому що так і не зміг побудувати відносини...», «я відчувають злість, тому що мені боляче...», «я злюся, тому що дуже боюся втратити...»
На жаль, в більшості своїй ми не вміємо розпізнавати причини власної злості і не помічаємо оточуючих в їх злості. І це небезпечно, оскільки часом може призвести до трагічних наслідків, коли чаша терпіння переповнюється і злість, замішана на порушенні, вибухає агресією.
Тому так важливо усвідомлювати природу своєї злості, розуміти її суть і вміти трансформувати її в інше почуття!
Правильно "розшифрувавши" свою злість, проаналізувавши її першопричини, ми вчимося розуміти себе, відкривати приховане під покривалом зовнішніх емоцій і проявів, усвідомлювати свої цінності і життєві пріоритети, вибудовувати і відстоювати свої кордони. Головне тільки зробити це правильно і своєчасно.
У житті кожної людини буває такий момент, коли він відчуває себе абсолютно знесиленим. У такі періоди нічого не хочеться, настає повна апатія.
Людина не може і не бажає робити нічого, крім того, щоб лежати на дивані і їсти морозиво, або, навпаки, зовсім перестає їсти. Найбільше неприйняття викликає необхідність ходити щоранку на звичну роботу, просто вставати з ліжка.
І почуття при цьому таке, що просвіту немає і ніколи не буде. Це стан відсутності енергії. Що до цього призводить? Давайте розберемося в причинах.
Відсутність енергії може виникати через фізичних і психологічних факторів.
1. Фізичні причини:
Способи самодопомоги при даному виді спаду
Якщо швидке стомлення і зниження сил не є симптомом хвороби, то для їх усунення можна застосувати кілька рекомендацій.
Інші умови підтримки відмінного самопочуття:
2.Психологічні причини відсутності енергії
Якщо ж фізичні методи заповнення внутрішньої енергії не допомагають, резонно задуматися про ментальних факторах цієї проблеми.
Іноді лінню тіло або мозок б'ють на сполох про те, що до людини пред'являють завищені вимоги, або він просто займається не тим, чого йому реально хочеться. Для того, щоб розібратися в своїх справжніх бажаннях або правильності обраного життєвого напрямку, використовують особливий уявний прийом.
Він полягає в тому, щоб задати собі питання «хотів би я займатися цим, якби це був останній день в моєму житті?"Якщо відповідь негативна, то це «лакмусовий папірець» того, що справа життя обрана неправильно, або підлягає коригуванню.
Поняття своїх справжніх цілей і прийняття себе-основа вибудовування щасливого життя. Вирішення цих питань і повернення гармонії в свій внутрішній світ варто довірити досвідченому психологу.
Розрядка життєвої батарейки
Стан підвищеної лінощів може бути рятувальним механізмом організму, коли йому конче потрібен відпочинок або перезавантаження. Ця якість, яку зневажають трудоголіки, - захист від хвороб, що можуть наздогнати людину, якщо вона не припинить, часом свій безглуздий біг по колу або надмірні навантаження. Способи "підзарядки" внутрішньої батарейки знову ж таки підкаже уважний професійний психолог.
Важливо вміти говорити "ні".
Дуже часто в сучасному світі людина просто заплутується в круговерті турбот, обов'язків і обіцянок. І тоді надмірний тягар відповідальності тисне психологічно, особливо, якщо людина совісна і звик виконувати дані обіцянки.
Людям не варто брати на себе справи або обіцянки, які вони не в силах або не хочуть виконувати. Адже іноді людина просто живе не своїм життям і не своїми бажаннями. Через це і виникає, а потім накопичується хронічна втома і незадоволеність життєвим укладом, що може привести до нервового зриву і хвороб.
Так що ж робити, якщо немає енергії?
Необхідно повернутися до своїх потреб, а для цього необхідно відновити чутливість до свого тіла.
Почати його чути і відчувати. Ми там, де наше тіло, якщо воно розрядилося, необхідно, щоб весь світ почекав, поки ви не відновитеся і не зрозумієте чого хочете.
Весна..пробудження..
Для більшості секс-найважливіший аспект любовних відносин.
Але, на жаль, коли партнери живуть разом 10-20 років і більше, вони все рідше починають займатися любов'ю і навіть говорити про неї.
На це дуже впливає різні життєві складності, хвороби партнерів, психологічні кризи, вагітність, народження дітей і багато іншого.
Як же підтримувати вогонь в сексуальному житті?
Не можна здаватися, розслаблятися і плисти за течією. Підтримуйте інтимне життя в парі, або ризикуєте втратити пристрасть до партнера
Що важливо !!!!
Зверніть увагу на ваш психологічний стан.
Чи є збудження, інтерес до життя!?
Що відбувається у ваших стосунках? Чи є близькість? Наскільки ви задоволені функціонально у відносинах?
Чи вдається Вам відверто говорити про ваші стосунки?
Розмови дуже впливають на вирішення багатьох питань в парі, зокрема, сексуальних.
Чи є гра в парі, флірт, дотики, спільний відпочинок? Чи легко ви ставитеся до нововведень в ліжку?
Ці всі фактори сильно впливають на сексуальне життя в парі.
Чим більш зріла пара, тим швидше відгукуються партнери на запити один до одного
Творчо розвивайтеся, робіть своє життя смачним і цікавим - це 100 відсотків допоможе вам розв'язати багато проблем і не тільки в сексуальному житті!
"Хороший секс - це не тільки оргазм....Це процес! Танець навколо сексу, церемонія, динаміка між вами двома, яка робить секс хвилюючим дійством"
Бренді Енглер.
..."Мені здається, я собі вже і не належу, він весь час порушує мої особисті межі!",- нарікає подруга, розповідаючи про те, що її партнер прагне завжди контролювати її. "Чоловік спорудив навколо себе такі межі, що вже й не достукаєшся до нього», – зітхає приятелька, кажучи про розлад у родині. "Ти зовсім в цих клопотах забула про себе, своїх особистих кордонах, посадила домочадців собі на шию!",- обурюється колишня однокласниця, бачачи, що її сусідка по парті «загрузла» в побутових проблемах, махнула на себе рукою і живе виключно інтересами членів своєї сім'ї.
Так що ж насправді являють собою наші особисті кордону? Чому у одних вони подібні легкої павутинці, що реагує на найменші зовнішні впливи, а У інших представляються неприступною фортецею, яку неможливо взяти навіть штурмом? Чому одні люди готові постійно поступатися на шкоду собі, а інші завжди тримаються осібно, нікого не впускаючи в своє життя? Давайте розбиратися!
Під поняттям "особисті кордони " найчастіше мають на увазі усвідомлення свого власного внутрішнього світу. Фігурально висловлюючись, це межі, що оберігають кришталевий замок нашої душі, з її переживаннями і мріями, любов'ю і стражданнями, бажаннями і потребами. І в той же час особисті кордону – це точка перетину, місце зустрічі з іншим, відмінним від того, що притаманне вам. Це точка взаємообміну між людьми - їх почуттями, емоціями, досвідом, інформацією.
Попросту кажучи, з одного боку, особисті кордону припускають здатність приймати себе, відстоювати власні інтереси, а з іншого, визначають готовність до зустрічі з новим: людьми, відкриттями, знаннями. І те, і інше дуже важливо для нас, збереження душевної гармонії і внутрішнього розвитку: не тільки занурюватися в своє внутрішнє «Я», оберігаючи його від небажаного «вторгнення», але і не боятися залишати свій «будиночок», відкриваючи себе світу і відкриваючи світ для себе. Втім, досягти такого балансу вдається не всім і не завжди... і причина тому - "специфіка " наших кордонів.
ПРОНИКНІ КОРДОНИ
Вони властиві людям легко навіюваним, залежним про думки оточуючих, безвідмовним і часто йде на поводі у інших. Їх особисті кордону досить умовні і легко змінюють свою конфігурацію в залежності від ситуації, а одного разу і зовсім можуть зійти на «ні» – коли виявиться, що власне життя повністю підмінена чужими почуттями, переживаннями, проблемами і думками.
ЖОРСТКІ КОРДОНИ
Вони подібні потужним бастіонів, подолати які нікому не під силу – притому як зовні, так і ззовні. І в цьому підступ: з одного боку, людина за допомогою таких кордонів максимально захищає себе від усіх можливих переживань, неприємних контактів, «закривається» від усіх негараздів, не допускає на свою територію «чужинців», але з іншого – позбавляє себе радості пізнати щось нове, здивуватися чомусь незвичайному, духовно збагатитися і розвиватися, взаємодіючи зі світом.
Як бачите, обидва варіанти таять в собі небезпеку. У першому випадку-це неможливість самоідентифікації, нерозуміння власної індивідуальності, невміння бути самою собою, у другому – позбавлення себе можливості бути з іншими, спілкуватися, обмінюватися енергією.
Так як знайти золоту середину, щоб і себе не втратити і в той же час не позбавляти себе дивовижних відкриттів? Досягти цього можна лише усвідомивши і прийнявши себе як особистість, якій притаманні свої особливості, бажання, прагнення і потреби. При цьому важливо прийняти як аксіому і те, що інші люди теж унікальні, зі своїми характерами, світоглядом, надіями.
Насправді наш вибір-стати "затворником", захистивши себе жорсткими кордонами, або, навпаки, розорювати свою душу всім і вся, мімікруючи і підлаштовуючись під обставини і інших людей, завжди обумовлений нашим життєвим досвідом.
Якщо дитину часто лаяли, регулярно «ставили на місце» і відмовляли в підтримці, одного разу він може «закритися» від усіх – адже вони можуть заподіяти йому біль! Якщо підліток страждав від постійних насмішок, якщо йому вселялося, що сам по собі він нічого не уявляє, якщо його слова і вчинки знецінювали і він відчував себе «гидким каченям» – з роками він може спробувати «надолужити згаяне», пристосовуючись до інших в спробах стати «своїм» для всіх і... втрачаючи себе.
Так люди, які пережили хворобливі відносини або розрив з коханою людиною, згодом можуть як поставити хрест на особистому житті («вони всі однакові! Я не хочу знову пережити цей біль!«), так і розчинитися в новому партнері, намагаючись всіляко догодити йому ("Я готова йому потурати у всьому, перестану сперечатися, буду завжди ніжною і поступливою, і тоді у нас точно все буде добре!»).
Іншими словами, коли» бути собою «асоціюється з» бути покараним, висміяним, приниженим, пережити біль", включається якийсь захисний механізм, спрямований на усунення цієї загрози, і людина або нівелює свої кордони, або максимально дистанціюється від усіх. Зрозуміло, що в обох випадках говорити про гармонію не доводиться.
Чи можна це якось виправити? Так, але для цього все ж доведеться «докопуватися» до першопричин того чи іншого сприйняття особистих кордонів. І цей шлях може виявитися непростим, пов'язаним з сумними, важкими, болючими спогадами. Але пройти його потрібно. Адже тільки так можна знайти себе і гармонію із зовнішнім світом.
Нещодавно до мене звернувся чоловік трохи старше 50 років, який потрапив в досить складну життєву ситуацію і важко переживав її. Довірившись партнеру по бізнесу, він необачно вклав гроші в один проект, в результаті втратив всі свої кошти і ще залишився повинен пристойну суму кредитору.
Чоловік продав машину, заклав інше майно, але так і не міг повністю розрахуватися з боргами. Він марно шукав вихід із ситуації, не знав, що робити і, звичайно, відчував себе жахливо, немов загнаний в кут звір.
Прийти до мене йому порекомендував давній знайомий, якому я свого часу допомогла – його життя насправді кардинально змінилася в кращу сторону. Незважаючи на те, що мій новий клієнт спочатку був налаштований досить скептично « " Ну що, психолог зможе мені повернути втрачені гроші?", він все ж надихнувся прикладом приятеля, в якийсь момент відкинув сумніви і зважився розповісти мені про спіткали його неприємності.
З'ясувалося, що фінансові проблеми настільки вибили грунт з-під ніг чоловіка, що він відчував себе абсолютно розчавленим, розбитим, не перестаючи, вініл себе за зайву довірливість, буквально згорав від сорому за те, що міг сліпо довіритися людині, яка і «в бізнесі-то нічого не розуміє».
Так, йому активно допомагали вже дорослі діти, всіляко підтримувала сім'я, але, здавалося, чоловік не помічав цього, а може, просто не надавав цьому значення. Він настільки сфокусувався на власній помилки, настільки загруз в самобичуванні, що часом складалося враження, що і мене-то він чує через слово – на всі мої спроби зупинити його, припинити себе стратити він твердив лише одне: «я сам у всьому винен! Ну як я міг? Значить, я це заслужив!». Мені було дуже важливо вивести його з цього стану.
... Всі ми час від часу потрапляємо в якісь неприємності, стикаємося з проблемами, помиляємося, переживаємо і страждаємо-і це природно. Але як тільки, потрапивши в складну ситуацію, починаємо себе спалювати зсередини, займатися самоїдством, посипати голову попелом, карати і звинувачувати, ми лише погіршуємо ситуацію, заганяємо себе в глухий кут, вийти з якого буває часом куди складніше, ніж вирішити проблемну ситуацію.
Тому так важливо вміти вчасно зупинити потік самознищення і встати на свою сторону! На одній з наших зустрічей я запитала: "А За що ви заплатили?». Чоловік здивовано подивився на мене. Я пояснила: "ви втратили стільки грошей, які знання ви купили?».
Клиент задумался, ведь, переживая сложную ситуацию, анализируя ее и в очередной раз ругая себя за необдуманное решение, он никогда не за думал о ней в таком ракурсе. Подумав, мужчина сказал: «Я только сейчас понял, что раньше никогда особо не вникал в нюансы бизнес-проектов, абсолютно доверял другим и при этом подчас не доверял себе. Даже когда у меня возникали сомнения, я отгонял их от себя, полностью доверившись другим людям. Фактически я ставил себя на последнее место. Мне казалось, что, узнав о моих проблемах, друзья и знакомые отвернутся от меня. Но люди продолжают мне верить и даже предлагают деньги, чтобы я как можно быстрее смог рассчитаться с долгами…» На глазах мужчины появились слезы: «И, знаете, я увидел, насколько классные мои дети, они всячески поддерживают меня, пытаются отвлечь от грустных мыслей, не задавая никаких вопросов, дают деньги…»
Мій клієнт поглибив дихання, і він сказав:»Це висока ціна"! "Але ви вже заплатили, значить, можете скористатися тим, що купили за ці борги, правда?",- запитала я.
Чоловік задумався, а потім закрив руками обличчя і довго плакав. Я не намагалася його заспокоїти, Хоча моє серце стискалося від співчуття: я розуміла, наскільки важливо те, що відбувається, для клієнта.
...Йшов час. Ми почали працювати зі страхами чоловіка, і він поступово почав відновлюватися, повертатися до життя, відроджуватися, як Фенікс із попелу...
А чи питаєте ви себе, за що платите або вже заплатили ви?..
Багато людей, звертаючись до психотерапевта, зокрема до гештальт-терапевта, помилково вважають, що досить їм відвідати пару консультацій фахівців – і вуаля, відповіді на всі «Бути чи не бути» будуть отримані. Що робити в конкретній ситуації? Як вчинити правильно? І що в принципі в конкретній ситуації є правильним?
Тільки ось адже в чому справа... навряд чи після однієї, двох, та й десятків консультацій Ви отримаєте від психотерапевта однозначні відповіді на ці питання. З тієї лише простої причини, що психотерапія аж ніяк не оперує такими поняттями, як «правильно» або «неправильно», «істинно» або «помилково», «добре» або «погано». Ви не отримаєте на прийомі фахівця листочок з конкретним «рецептом щастя», вам не буде озвучений алгоритм ваших дій на шляху до успіху і не буде видана покрокова інструкція з чітким переліком того, що можна/потрібно/правильно робити, а що – ні.
Психотерапія - не математика. І шлях до успіху, душевної гармонії, взаєморозуміння з оточуючими, внутрішнього комфорту не можна прорахувати за чіткою формулою. Адже у кожного він свій... психотерапія, вона за своєю суттю ближче до мистецтва, твори якого кожен з нас сприймає по-своєму. Подібно мистецтву, психотерапія змінює наше життя за допомогою переосмислення життєвого досвіду, створює нові форми і дає можливість духовно вирости, зробити потрібні висновки і знайти гармонію. А для кожного з нас вона в чомусь своєму і не визначається суворим і безапеляційним «правильно» або «неправильно», «вірно» або «невірно», «добре» або «погано». Адже ці критерії суто індивідуальні.
Гештальт-терапія дозволяє по-новому побачити звичні ситуації, як би "доторкнутися " до них і усвідомити зсередини. Причому досягається це не за допомогою прагматичного пристосування до життєвих реалій, а за рахунок вироблення здатності сприймати і приймати навколишній світ у всьому його різноманітті. І на цьому шляху немає і бути не може «правильного» і «помилкового», є інше – прийнятне конкретно для вас чи ні, красиве або відразливе, своє або чуже, що розташовує або викликає відторгнення.
І в цьому контексті недоречні будь-які єдині правила і догми, чіткі правила і однозначні рішення. Їх просто не існує. Адже що правильно для одного, абсолютно неприйнятно-для іншого.
Для гештальт-терапії куди важливіше інше: естетика, краса, гармонія! Саме тому гештальт-терапевти при роботі з клієнтами керуються принципом: якщо людина поводиться певним чином, якщо говорить ті чи інші речі, якщо приходить до якихось умовиводів, вважаючи їх правильними, значить, саме в такій активності він розвиває ті якості, які притаманні творам мистецтва,-витонченість, рухливість, гнучкість. Значить, для нього це» красиво", значить, в цьому він досягає гармонії.
Насправді, якщо задуматися, добре, благополучне життя за замовчуванням красиве. Тільки ні в якому разі не варто плутати красиве, гармонійне життя зі штилем, адже абсолютна безтурботність з часом теж приїдається. Навпаки, нас чіпають, чіпляють за живе яскраві емоції, злети і падіння, підкорені вершини, коли на зміну труднощам приходить успіх, коли «смуга перешкод» в житті змінюється станом душевного спокою, а нестримний галоп – умиротворенням. Нас приваблює різноманіття життєвих фарб, насиченість і «опуклість» життєвих проявів. Тоді ми відчуваємо радість і усвідомлюємо красу.
У круговерті щоденних турбот, метушливій рутинній біганині ми часто не прислухаємося до своїх внутрішніх потреб, а то й просто ігноруємо їх. Ну, не вистачає нам часу, щоб, усамітнившись, прислухатися до себе і задуматися: чого ми насправді хочемо? про що мріємо? чого прагнемо і до чого прагнемо?
Звичайно, це досить сумно. Адже, погодьтеся, без розуміння своїх справжніх бажань досить проблематично досягти гармонії в душі. А усвідомити їх можна лише «заглибившись» в себе, свій внутрішній світ.
Втім, є у цієї медалі і зворотний бік. Як не парадоксально, але такі бажані для нас спокій і умиротворення можуть виявитися якоюсь «пасткою», притому досить підступною. Здивовані?
Тим часом, факт залишається фактом:» розчинення " у власному внутрішньому світі, занурення з головою в стан повного умиротворення чи не менш небезпечні своїми наслідками, ніж божевільний ритм сучасного життя.
Здавалося б, що може бути поганого в тому, що ви зосередилися на собі, дистанціювалися на час від суєти і щоденних турбот, прагнучи усамітнитися, абстрагувалися від того, що відбувається навколо? Звичайно ж, нічого, але тільки в тому випадку, якщо це «занурення» дійсно носить тимчасовий характер.
Справа в тому, що тривала відмова від спілкування, фокусування виключно на собі, той самий горезвісний кокон, в який ми «загортаємося», щоб не розпорошуватися по дрібницях і не витрачати енергію і життєві сили на прикрі «подразники» ззовні, в результаті можуть привести до вкрай сумних наслідків, аж до тотальної «самоізоляції». Спрощено це виглядає так: мені настільки добре в моєму «будиночку», що ніхто інший мені і зовсім не потрібен. Навіщо мені знати, що там, за дверима мого світу, хіба може там бути щось нове, цікаве, привабливе для мене? Адже куди ймовірніше інше-там криється небезпека!
Насправді ось це бажання відгородитися від усіх, замкнутися на всі засуви і закритися в «будиночку» в багатьох випадках обумовлено якраз якимись болючими моментами в минулому. Перенісши біль, отримавши душевну травму, зіткнувшись зі зрадою або обманом, відчувши несправедливість, людина в якийсь момент починає відчувати страх, що йому доведеться зіткнутися з цим знову. І-приймає рішення просто закритися в собі: мені зробив боляче близька людина, значить, я не стану більше нікого до себе і на гарматний постріл підпускати, мені і одному добре…
Звичайно, бажання замкнутися в собі може бути продиктовано і іншими причинами, наприклад, емоційною втомою, негативним досвідом, що превалює на певному етапі часу над позитивним, коли здається, що проти вас ополчився весь світ.
В такому стані людина підсвідомо починає відмовлятися від спілкування, його дратує суєта навколо, він поступово втрачає інтерес до життя за межами «будиночка» – і в результаті з часом перетворюється в аморфне істота, яке, за великим рахунком, і сенсу щось не бачить «виринати на поверхню». І з часом такий стан-нічого не хочу, мені і так добре-лише посилюється.
Тим часом, як м'язи, позбавлені регулярних фізичних навантажень, з часом атрофуються, так і наша психіка без систематичної «підзарядки» за рахунок нових емоцій, вражень, подій, спілкування через якийсь період починає старіти, а життєва енергія – танути. Саме з цієї причини вкрай важливо, як би не спокушала, якою б принадною не уявлялася «самоізоляція», все ж таки вчасно виходити з неї, залишати свій затишний «мирок», подібно барону Мюнхгаузену, витягувати себе за волосся з трясовини інертності та байдужості до всього . Хоча часом, особливо з віком, це й дається непросто. У такі моменти незамінна допомога рідних, легких на підйом друзів, які зможуть «заразити» свою енергію, висмикнути з болота, що затягує, апатії, змусити залишити «будиночок», відкритися новим враженням, витягнувши на прем'єру фільму, виставку живопису, а то й просто прогулятися весняним. парком ... Словом, розворушать і змусять рухатися! Не дарма ж кажуть, що рух – це життя. І, як бачите, це стосується не тільки фізичного здоров'я, а й психологічного стану.
... Наше життя в своєму нормальному перебігу подібна маятнику: після підйому слід спад, після яскравого сплеску ми потребуємо спокою, втомившись від метушливого бурління сучасного життя, прагнемо побути наодинці з собою. І якщо ця течія порушується, значить, стався збій, сталося щось таке, що змушує нас «ховатися», щось, що розбудило наші страхи. І не реагувати на них або ж закриватися від всіх і вся, загортаючись в кокон і переконуючи себе в тому, що «мені і так добре», просто небезпечно. Адже болото має властивість засмоктувати назавжди. І чим глибше ви будете занурюватися в трясовину, тим складніше буде з неї вибратися.
Важливо зустрітися з тими ситуаціями, де було так боляче і нестерпно, що простіше не діставати їх і не розбурхувати, а просто витіснити і забути!
Але не забувайте ☝️ , там залишилася величезна кількість нашого життя і наших бажань!!!
Проживши їх, можливо вибратися, щоб одним сонячним ранком знову вдихнути на повні груди і вкотре переконатися: Життя прекрасне і дивовижне!
... На ці роздуми мене надихнула одна моя клієнтка. Жінка зізналася, що відчуває сильний дискомфорт, коли її партнер, їдучи на кілька днів у справах або просто покататися на лижах з друзями, не дзвонить їй. Мовляв, на початку їхніх стосунків такого не було: чоловік був постійно на зв'язку, дзвонив по кілька разів на день, щиро цікавився її настроєм, говорив про те, що сумує. Але минуло кілька років і ситуація змінилася. "Він може взагалі за день жодного разу мене не набрати!"- гірко зітхає на консультації жінка. Вона впевнена, що таке «відсторонення» не що інше, як просто свідчення того, що почуття партнера охололи: для нього вже не так важливо чути рідний голос, бути весь час на зв'язку, ділитися всіма новинами з коханою, бути в курсі її справ... «а може, він просто мене розлюбив, – сумно резюмує жінка. - Ось що мені робити?»
Звичайно, робити висновки про те, що близька людина розлюбив вас, тільки виходячи з того, що він, перебуваючи у від'їзді, перестав дзвонити вам по два-три рази на день, кілька, м'яко кажучи, передчасно. Ну, ніяка «созвона» не може бути критерієм почуттів. Та й справа в даній ситуації, загалом-то, в іншому – у відчутті якоїсь нестабільності в почуттях і в стосунках.
Так, багато жінок скаржилися мені, що відчувають дискомфорт, коли звичний формат відносин в їх житті змінюється. І причини таких змін, власне, не настільки й важливі.
... Найближча подруга, з якою були разом з дитячого садка, вийшла заміж і поїхала в інше місто. Так, зрозуміло, що Ви часто телефонуєте і листуєтеся, але хіба може це замінити традиційні посиденьки з кавою у вихідні, спільні вилазки на виставки і в кіно, походи по магазинах? Все змінилося! Але ж так хочеться, щоб було як раніше! Але у подруги вже інше життя. «І в цьому житті мені місці мало!",- нарікаєте ви, мріючи все повернути на круги своя... або інший приклад. Ви помічаєте, що чоловік, який раніше буквально на руках носив, кожен день в любові зізнавався і, здавалося, з радістю готовий був виконати всі ваші бажання, несподівано у відповідь на прохання поїхати на відпочинок на екзотичний острів, відмовляє вам, аргументуючи це своєю завантаженістю на роботі, необхідністю бути на місці, запуском нового проекту – неважливо. Важливо інше: ваші відносини змінилися! Адже саме так ви пояснюєте собі зміни в його поведінці. Або того гірше: він розлюбив, у нього є інша, йому зі мною вже не так добре, він тільки прикидався, що любить, – варіантів маса. І в більшості своїй-вони надумані і нічого спільного не мають з реальним станом справ. А може бути і діаметрально протилежна ситуація: ви самі відчуваєте потребу порелаксувати, побути наодинці з собою, своїми думками або ж просто вчинити не так, як зазвичай. Замість перевірки уроків у чада завіятися з подругою по магазинах, вряди-годи знехтувати традиційним недільним обідом у батьків і просто повалятися з книжкою будинку…
Примітно, що такі «зриви» часто згодом провокують почуття провини, схоже на те, що відчуває відмінник, який одного разу наважився прогуляти урок. Словом, коли щось йде не так, як мало, коли порушується звичний уклад, змінюється формат усталених відносин. Ми відчуваємо дискомфорт і прагнемо якнайшвидше все «виправити», відновити, повернути на колишній звичний рівень. Тільки ось ... далеко не завжди це потрібно
Адже відносини не можуть бути статичними, вони постійно змінюються в залежності від різних умов і життєвих обставин. Відносини не можуть «завмерти» на одному місці, вони постійно розвиваються: після піків йде спад, після емоційного сплеску – загасання. І так весь час. Не можна бути» в тонусі " постійно, іноді ж потрібно і розслабитися,правда? Кожне сходження незмінно закінчується спуском, необхідним хоча б для того, щоб набратися сил і підкорити нову вершину. Так і в стосунках: за піком почуттів слід якесь розслаблення, за яскравими емоціями – умиротворення, за зближенням – відсторонення. Ці "коливання" - природний процес і важлива ознака того, що ваші відносини гармонійні. Так що противитися їм вже точно не потрібно…
"Я шкодую на себе витрачати гроші", - сумно зітхаючи, каже мені клієнтка, і опускає голову.
"А на кого не шкодуєте?"- питаю у відповідь. Здається, вона навіть дивується моєму питанню: "на дітей, чоловіка, маму, звичайно! Для них нічого не шкода!»
В ході нашої бесіди з'ясовується, що за тим же принципом – Все для інших, а мені самій нічого не потрібно, аби рідні були щасливі і жили в достатку – все життя жили і мама цієї жінки, і її бабуся... більш того, вони вважали, що це єдино правильний варіант – цілком і повністю присвятити всю себе сім'ї і благополуччя близьких, і отримували від цього справжнє задоволення! При тому що самим собі відмовляли багато в чому.
І начебто нічого поганого в цьому немає – дарувати свою любов і турботу рідним, опікати їх, доставляти їм радість. Але є у цієї медалі і зворотний бік.
Так, розговорившись, клієнтка мені розповіла, що її мама частенько скаржилася, мовляв, вона все життя присвятила своїм дітям, а вони, подорослішавши, часто і хвилини не знаходять, щоб зателефонувати матері і поцікавитися, як у неї справи! А якщо і дзвонять, то лише після її нарікань, що вона нікому не потрібна!
Вислухавши клієнтку, я запитала її про те, які почуття вона відчуває, вислуховуючи, що мама присвятила все своє життя їй і братові? Жінка задумалася, а потім сказала: «знаєте, мама дійсно старалася для нас, все робила, щоб ми ні в чому не потребували, переживала, щоб завжди були ситі, взуті, одягнені... так, вона повністю присвятила себе нам. З іншого боку, я пам'ятаю, як мама після розлучення з батьком всіляко уникала нових знайомств, спілкування з іншими чоловіками – боялася, що її новий обранець виявиться не краще, ніж тато, який страшно пив... Так мама сама і вирішила жити тільки для нас, фактично поставивши хрест на своєму особистому житті».
Клієнтка зізналася: "Я відчуваю провину, коли чую від мами, що вона все життя жила заради нас і до цього дня все для нас робить, а ми виросли невдячними, не цінуємо її!»
У той же час, розповідаючи про стосунки у власній сім'ї, жінка зізналася, що часто, як і мама, відчуває себе недооціненою чоловіком і дітьми, задля добробуту яких робить все, часом жертвуючи власними інтересами і потребами: «Я намагаюся все для них робити, зі шкіри геть лізу, а вони ніби й не помічають цього, сприймають як належне і навіть не замислюються над тим, щоб у відповідь мене порадувати чимось, зробити якийсь приємний сюрприз. Хоча ... вони, напевно, вже й звикли до того, що мені самій для себе нічого не треба...»
Було очевидно, що сидить навпроти мене жінка абсолютно втратила смак до життя, не бачить причин радіти і дивуватися, відчуває апатію і вже давно не чекає від завтрашнього дня чогось нового, здатного хоча б на мить зробити її щасливою.
На жаль, ситуація, подібна до тієї, в якій опинилася моя клієнтка – далеко не поодинокий випадок. На жаль, так живуть багато жінок. І далеко не всі з них усвідомлюють, що, за великим рахунком, загнали себе в цей глухий кут самі. Так-так, відчуваючи себе відповідальними чи не за все, що відбувається навколо, мало не за весь світ, вони виявляються приймати відповідальність за власне життя, позбавляючи тим самим себе можливості сповна насолоджуватися нею. Вони з готовністю можуть принести в жертву себе, власні задоволення, інтереси, надії – аби були щасливі інші. Вони завжди готові прийти на допомогу, віддати останнє, але... абсолютно не вміють брати, приймати, інакше у власних очах перестають бути хорошими людьми.
Тільки ж ось у чому парадокс: кидаючи своє життя з її задоволеннями і радощами на вівтар сімейного благополуччя, ми навряд чи ощасливимо своїх близьких. Ставлячи на чільне місце інтереси рідних і відсуваючи на другий план особисті потреби, ми ризикуємо зіпсувати в результаті життя і собі, і близьким, заради яких, здавалося б, намагаємося. Адже живучи не власними інтересами, а виключно інтересами чоловіка, дітей, батьків та інших важливих для нас людей, ми з часом починаємо відчувати дискомфорт, злитися, відчувати роздратування. Ми ображаємося, що нас, нашу турботу і любов не цінують, і тим самим підсвідомо нав'язує почуття провини рідним…
Тим часом, ощасливити когось, не відчуваючи щасливим себе самого, неможливо!
На щастя, моя клієнтка в процесі нашої роботи усвідомила це, зрозумівши, що спочатку потрібно зробити щасливою саму себе, а вже потім, якщо захочеться, допомагати іншим – чоловікові, дітям. При тому допомагати лише тоді, коли вони потребуватимуть такої допомоги. Такий він, маленький секрет щасливого життя…
Останнім часом мене радує одна тенденція-все частіше на консультації до мене стали приходити чоловіки, які піднімали руку на своїх жінок. І головний позитивний момент в цьому-якраз усвідомлення чоловіком того, що сам факт рукоприкладства щодо жінки свідчить про наявність проблеми, закривати очі на яку неможливо і вирішувати яку просто необхідно.
Так, влітку до мене звернувся один молодий чоловік, який в минулих відносинах неодноразово застосовував фізичну силу до своїх партнерок. Чоловік зізнався, що з нинішньою дівчиною у нього дуже близькі стосунки, якими він щиро дорожить. У той же час, зізнався мені чоловік, коли він бачить, що вона його не розуміє або сперечається з ним, він ніби впадає в афект, починає хапати її за руки, іноді штовхає, трясе, словом, жорстко порушує її межі, а після шкодує про це, відчуваючи почуття провини.
Для його жінки таке поводження з нею, пов'язане з рукоприкладством, неприйнятно. А тому вона відразу ж сказала, що, якщо подібна ситуація повториться, вона просто піде. Розуміючи, що це не порожні погрози і він насправді може втратити близьку людину, зруйнувавши відносини, якими так дорожить, чоловік вирішив звернутися до мене.
... Насправді відправною точкою для серйозних особистісних змін в подібних ситуаціях стає якраз усвідомлення себе агресором. І це часто схоже на відкриття. Адже більшість людей, які практикують насильство по відношенню до свого партнера, до пори до часу ніяк не вважають себе небезпечними для інших, вселяють страх. Часто вони виправдовують свою поведінку, пояснюючи тим, що їх «спровокували», «спеціально вивели з себе», «не розуміють», тоді як вони «стараються для всіх», «все роблять для сім'ї».
Мовляв, я зі шкіри геть Лізу, а вона мене не розуміє, не хоче робити так, як я говорю. А я ж знаю, як краще! Я відмовляю собі багато в чому, тільки щоб дружині було добре, а вона нічого не помічає, приймає як належне. Ось і зриваюся…
Після таких "зривів" чоловіки часто відчувають переляк, провину за скоєне і всіляко намагаються виправити ситуацію, вибачаючись, підносячи дорогі подарунки, запевняючи, що таке більше ніколи не повториться... і багато самі в це щиро вірять! Але це ілюзія. Спроба зняти з себе почуття провини, бажання відчути себе іншим, оновленим людиною, яка не має нічого спільного з тим, який міг заподіяти біль.
У реальності все інакше. На жаль, стати іншою людиною за клацанням пальців, просто сказавши: "Я так більше не буду", не вийде. І відчуття того, що мене не розуміють/не цінують/не дорожать, рано чи пізно може повернутися, ставши таким собі спусковим механізмом для чергового рукоприкладства. А далі - все по колу: я старався, а ти так і не змінилася, мене спровокували, я зірвався, таке більше не повториться... І так до чергового конфлікту.
Розірвати це порочне коло вдається тільки тоді, коли приходить усвідомлення себе агресором, чия поведінка таїть небезпеку для оточуючих. Коли людина чесно визнає: саме вона – джерело насильства. Він в люті втрачає контроль над собою і готовий вдарити. Саме йому властиво емоційне і фізичне насильство. Він-корінь проблем, а не якісь ефемерні провокації і нерозуміння з боку близьких.
І ось тільки тоді, коли приходить це усвідомлення, з'являється проблиск надії на те, що ситуацію можна виправити. Коли вже не має значення, провокують вас чи ні, цінують ваші зусилля чи ні, віктимна ваша партнерка чи ні, ви – зможете в будь-якому випадку тримати себе в руках і не вдасться до насильства. Це - ваш вибір, ваше рішення. І-ваше усвідомлення того, що за маскою агресії найчастіше ховається біль, за рукоприкладством – власні страхи, за проявом насильства – старі образи і тяжкі спогади, а за іміджем брутального мачо – самотній хлопчисько, щиро вірить в те, що домогтися свого можна тільки кулаками.
Але ці відкриття-важливі і життєво необхідні для якісних особистісних змін – прийдуть потім. Тільки після того як агресор знайде в собі сили, куди більші, ніж дозволяють вдарити жінку. Сили відкрито поглянути в очі тому чудовиську, що ховається в ньому... і прийме рішення боротися з ним.
"З тобою неможливо спілкуватися! Таке враження, що ти живеш в реальному світі))"» Цю фразу Я днями почула від одного зі своїх клієнтів. Сказана вона була легко і з посмішкою, ніби ненароком. Тим часом, саме ці слова, кинуті напівжартома, змусили мене задуматися про речі більш ніж серйозні.
Справа в тому, що багато хто з нас відверто бояться реальності, їх лякають події і обставини, що не вписуються в їх усталену картинку світу, що не відповідають їх уявленням і очікуванням, вибиваються з того сценарію, який одного разу був ними «написаний». І наслідком такого "відторгнення" і неприйняття часто стає спроба... втечі. Люди вважають за краще бігти від реальності, використовуючи всілякі способи, щоб з нею тільки не зустрічатися! Хтось йде в тотальне заперечення, хтось з головою впадає в почуття або, навпаки, «заморожує» їх, хтось починає зловживати алкоголем, хтось шукає забуття в грі, хтось будує свідомо залежні відносини... сценарії різні, але одне їх об'єднує-таким чином людина намагається піти від реальності, створити якусь іншу картинку дійсності.
Тим часом, ця картинка за своєю суттю не що інше, як ілюзія, за якою така людина намагається сховатися, підмінивши нею об'єктивну реальність. І рано чи пізно це стає очевидним. Як і те, що пройти шлях прийняття дійсності все ж доведеться. І легше подолати цей шлях не поодинці, а з досвідченим провідником. Саме в цій іпостасі виступає психолог, за підтримки і під керівництвом якого легше пройти і прийняти нестерпність буття і відчуття безсилля, відчаю і сором, страх і зневіру. Саме психолог допомагає клієнту пережити і інтегрувати пережиті складні почуття і отримати новий досвід. І, до речі, гумор в цьому процесі дуже допомагає, згладжуючи багато неприємні і хворобливі моменти.
Втім, не варто думати, що все залежить виключно від терапевта. Зовсім ні! Адже психолог, подібно досвідченому провіднику, лише показує, прокладає шлях, тоді як долати його, діяти повинен сам клієнт. Як подорожній, що покладається на знання і досвід свого провідника, він довіряє фахівцеві і слід за ним, неспішно ступаючи крок за кроком по маршруту, дізнається і вивчає місцевість і просувається до наміченої мети.
Часом це дуже копітка спільна робота. Часом складна для клієнта, пов'язана з безліччю перешкод і внутрішніх перешкод, адже в процесі терапії часто розкриваються давні переживання і болі, поховані, здавалося б, під вантажем нагальних проблем і щодо свіжих спогадів. Так, це непростий шлях, і в певний момент багато хто починає відчувати страх слідувати далі, намагаючись згорнути, а то і повернути назад, вважаючи за краще залишити все як є. І в цей момент підтримка фахівця просто безцінна! Ювелірно страхуючи і допомагаючи пройти найкрутіші віражі, він не дає посковзнутися і повернути назад. Не дозволяє звалитися в прірву і відступити. Філігранно проводить найтемніші закутки душі і допомагає знову побачити світло в кінці тунелю. Як то кажуть, дорогу подужає той, хто йде. І пройти її обов'язково потрібно. Тільки тоді ви досягнете вершини.
Мені часто доводиться чути, що багато людей ... бояться звертатися за допомогою до психолога. Мовляв, підеш на консультацію, і твоє життя вже ніколи не буде колишньою – потім і сам радий не будеш!
І, знаєте, певною мірою це відповідає дійсності! Наважуючись на похід до психолога, вам правда варто задуматися! Адже робота з хорошим фахівцем згодом неминуче призведе до того, що ви зважитеся переглянути принципи свого спілкування з оточуючими, проведете своєрідну «ревізію» кола своїх друзів і знайомих, в результаті чого він може значно звузитися. Ряди друзів можуть істотно порідіти-залишаться лише ті, хто вам дійсно цікавий, викликає симпатію, з ким у вас є спільність поглядів і світосприйняття, з ким ви емоційно близькі. Тоді як «за бортом» залишаться всі обтяжливі псевдотовариські зв'язки.
Ви станете більш чутливими до себе і вам, можливо, стане нестерпно займатися нелюбом справою. І ви зробите рішучий крок і все-таки змінити обридлу роботу на щось нове, незвідане і вабить цікавими перспективами.
В процесі роботи з психологом ви іноді будете почувати себе самотнім, адже більше не зможете миритися з зжили себе відносинами, вважаючи за краще принцип «краще бути одному, ніж з ким попало». Ви почнете гостро відчувати, коли вам брешуть, лестять, намагаються вами маніпулювати. Ви захочете будувати такі відносини, в яких зможете відчути справжню близькість і при цьому бути на рівних з партнером! Бути може, вам доведеться пережити життєву кризу, обумовлений розривом старих зв'язків. Так, він буде болючим, але-життєво необхідним для усвідомлення нових можливостей і відкриття горизонтів.
Вам доведеться прийняти на себе відповідальність – за себе, власні рішення, вчинки і саме життя в цілому. І при цьому-відмовитися від практики перманентного пошуку винних у ваших негараздах.
Ви будете змушені раз і назавжди розпрощатися із згубними ілюзіями і перестанете розраховувати, що хтось прийде і замість вас вирішить всі ваші проблеми. І в той же час ви навчитеся приймати реальність такою, якою вона є. Ви прийдете до висновку, що алкоголь аж ніяк не допомагає вирішувати проблеми, а лише відсуває їх рішення на потім. Ви станете сміливіше і почнете ризикувати в тих ситуаціях, де раніше навіть не намагалися, і усвідомлюєте, що життя насправді непередбачувана і сповнена сюрпризів. А усвідомивши це, зрозумієте, що повинні навчитися жити в умовах, коли складно передбачити розвиток подій і доводиться бути гнучкіше, вміти в певний момент «перебудовуватися» і бути готовим до різних життєвих сценаріїв!
Так, робота з психологом неодмінно змінить вас і ваше життя! Ви більше не зможете ховатися за масками наносного і фальшивого, не зможете нерозумно спокушатися і брехати собі, вам буде неприємно лицемірство і малодушність. Ви оголите свою душу: позбувшись кайданів власноруч створеного штучного образу, ви побачите себе справжнього – без прикрас і масок, з усіма недоліками і проблемами, внутрішнім болем і незатянувшіміся ранами, що нагадують про пережитий досвід. І це стане першим кроком до розуміння самого себе. І прийняття себе.
За підтримки досвідченого психолога Ви зможете внутрішньо очиститися від усього непотрібного і чужого Вам і одночасно підготуєте грунт для вирощування в собі всього кращого, справжнього і цінного для вас. Звичайно, це довгий і часом болісний процес, на кшталт ломки або важких пологів. Але хіба нове життя того не варто?..
Подумайте, зважте всі "ЗА" і "ПРОТИ" і прийміть рішення. Рішення, яке точно змінить ваше життя.
Новорічні свята-чарівний час, коли ми підводимо підсумки року, що минає і будуємо плани на майбутнє, коли так хочеться вірити, що майбутній рік принесе тільки позитивні емоції, а весь негатив і проблеми залишаться в минулому. Час, коли діти старанно записують на листочку зі шкільного зошита свої бажання і мрії, щоб урочисто спалити його в новорічну ніч ... вони щире вірять, що в такому випадку все задумане неодмінно збудеться! Та й як може бути інакше, адже в Новий Рік трапляються справжнісінькі чудеса! Правда, з роками віра в диво у більшості з нас, поглинених вирішенням нагальних проблем на роботі і побутовими клопотами, щоденної рутиною і суєтою, поступово починає танути – поки і зовсім не зникне. Ми перестаємо вірити в те, що з нами може статися щось чарівне, що в нашому житті може статися диво. Наші мрії з часом перетворюються на виробничі плани, а список заповітних бажань трансформується просто в перелік актуальних завдань в солідному планувальнику на робочому столі... " Чудес не буває!"–- обсмикуємо ми себе і більше не загадуємо бажання в новорічну ніч, тим самим позбавляючи себе самої можливості відчути магію і чари справжнього дива…
Чому так відбувається? Що заважає нам мріяти? І як повернути собі цю дивовижну здатність? Про це сьогодні і поговоримо!
Парадоксально, але мріяти нам заважає, головним чином, наш... страх. Страх невдачі. Боязнь фіаско. Побоювання з серії»все одно нічого не вийде". З роками кількість цих страхів тільки зростає, і це зрозуміло: чим більше ми живемо, тим більше можемо згадати ситуацій, коли не вдалося досягти задуманого. Правда, при цьому ми частенько забуваємо про те, що так само чимало було в нашому житті і ситуацій, коли нам багато вдавалося…
Скуті страхами невдач, ми вважаємо за краще не ризикувати, не мріяти і нічого не загадувати - щоб пізніше не розчаровуватися і не переживати про те, що мріям так і не судилося стати дійсністю. Фактично ми привчаємо себе до думки, що в нас усе одно не вийде досягти задуманого...
Наведу наочний приклад. В Індії з давніх-давен була традиція прив'язувати слоненят до кілочків, щоб вони не збігали. Маленький слон ніяк не міг розірвати цю мотузку і після марних спроб вирватися на свободу, врешті-решт, змирився з тим, що може пастися тільки в певному радіусі. Чи варто говорити, що згодом він навіть не намагався піти з позначеного місця, хоча очевидно, що для великого слона навіть найміцніша мотузка не могла стати перепоною на шляху до свободи. Але ні! Дорослі слони були твердо переконані в тому, що вони міцно прив'язані, а тому навіть не рипалися…
Так і у людей. Впевнені в тому, що нічого не вийде, ми прирікаємо себе на топтання на місці, позбавляючи можливості рухатися вперед, досягати вершин, розширювати свої горизонти і, як результат, в повній мірі отримувати задоволення від життя.
Ми продовжуємо думати про себе минулим, але ж кожен з нас змінюється, розвивається, росте кожен день! Ми вчорашні відрізняємося від нас сьогоднішніх. Тому так важливо виходити за рамки усталених уявлень про себе! А для цього необхідно помічати найменші, на перший погляд, незначні зміни в собі. Наприклад, що Вам вдалося перебороти свій страх публічних виступів-і ви вперше стали спікером на корпоративній конференції. Або зуміли розповісти про власні переживання подрузі, тоді як раніше прагнули все тримати в собі. Або не змогли відмовити в допомозі колезі, який зашивався зі звітами. Або нарешті знайшли потрібні слова, щоб підбадьорити сина, що йде на перше в своєму житті побачення. Або погодилися на новий проект, хоча ще пару місяців тому навіть і можливості такої не розглядали. Або зважилися кардинально змінити свій імідж, відмовившись від звичних джинсів і светрів на користь елегантних суконь.
Помічайте всі зміни в собі! І тоді в одну прекрасну мить ви неодмінно відчуєте, що можете досягти більшого. Що здатні не просто заповнювати скупими формулюваннями завдань свій щоденник, а дійсно мріяти. А мріючи, знову відчути крила за спиною – як тоді, в дитинстві, коли ви щиро вірили в диво. І життя неодмінно відповість вам взаємністю. Пам'ятайте, як у Коельо: "якщо ти чогось хочеш, весь Всесвіт буде сприяти тому, щоб бажання твоє збулося ... »
А щоб сталося це якомога швидше, варто навчитися мріяти. Але спочатку-знайдіть в собі слова подяки оточуючим і самого Всесвіту за те, що вже маєте, чого вже досягли. Ну а тепер прислухайтеся до себе, Чого ви реально хочете? Не полінуйтеся записати все, про що мрієте. І обов'язково біля кожного свого бажання вкажіть ті ваші страхи, які можуть втілитися в життя, якщо бажання здійсниться. Наприклад, ви мрієте змінити житло, але боїтеся: раптом попадеться недобросовісний ріелтор і обдурить, раптом на новому місці не сподобається сім'ї, раптом виникнуть складнощі з майбутніми сусідами, раптом дитині буде незручно добиратися в школу... насправді перелік цих «раптом» може бути величезним.
З іншого боку, здебільшого всі наші побоювання не мають нічого спільного з дійсністю, тільки ось позбутися від них буває вкрай непросто. Постарайтеся їх опрацювати і» розкласти по поличках«, в результаті звівши на» ні", адже вони не що інше, як перешкода для вашого руху вперед. Так, це досить складно-одним махом перекреслити всі стереотипи, в рамках яких жили багато років, але – необхідно. Не виходить самостійно-зверніться до досвідченого психолога, який допоможе вийти за рамки звичних уявлень про себе, «зняти блоки» і позбутися від пут закостенілих установок!
А тепер візуалізують, уявіть собі, що ваше бажання вже виповнилося, відчуйте, як це, доторкніться до цих уявлень всім серцем, пофантазуйте хоча б кілька хвилин. І-як повітряна кулька, відпустіть своє бажання втілюватися в реальність! Повірте в те, що ваша мрія збудеться! Згадайте, які Ваші задуми вже втілилися в реальність, скільки разів життя було до вас прихильне, і скажіть собі: "я все зможу, я вірю в свої сили і Всесвіт!»
Можливо, зробити перший крок вам допоможуть приклади ваших знайомих, як і ви, одного разу ризикнули - і досягли висот!
Втім, не настільки важливо, який саме шлях ви виберете, головне – енергетично налаштуватися на удачу і повірити в диво, згадати свої перемоги, усвідомити власну силу і «вразити» самим собою. І тоді ви неодмінно відчуєте, як вітер удачі дме вам в спину! Надихнетеся і усвідомлюєте, що вам все під силу!
До мене нерідко приходять колеги на супервізію: коли порадитися, коли обговорити якісь спірні моменти, коли-просто поспілкуватися. І, знаєте, на що я звернула увагу? Навіть кваліфіковані психологи, досвідчені фахівці часом відчувають чи не панічний страх піддатися критиці. Їх лякає сама думка про те, що їхня думка може в чиїхось очах виявитися помилковим, а вони самі-неправими. Вони соромляться визнати, що в чомусь помилялися, зробили неправильні висновки, недооцінили або, навпаки, надали надмірне значення якимось фактам або обставинам. Чому так відбувається? Чому багато людей фактично не допускають саму можливість того, що можуть помилитися? І навіть усвідомлюючи, що в чомусь були неправими, всіляко намагаються це не визнавати?
..."На помилках вчаться" - ця істина всім нам знайома ще з дитинства. Тим часом, дана Аксіома» працює " тільки за однієї важливої умови. Щоб помилки дійсно чогось навчили, треба їх, перш за все, визнати. А ось з цим якраз часто виникає заковика. Люди соромляться зізнаватися в помилковості якихось своїх суджень або проступки часом навіть самому собі. Що вже говорити про інших? Сама думка про те, що можна проговорити, проаналізувати і поміркувати про власні допущені помилки з кимось більш досвідченим, кваліфікованим і знаючим, часом викликає неприйняття і страх. А значить-відторгнення.
Ще з дитинства вчитель у багатьох людей асоціюється з кимось «великим і жахливим», всезнаючим «вершителем дитячих доль», який може і похвалити, і присоромити. Але якщо перше лестить і підвищує самооцінку, то друге – дуже лякає. Ну хто з нас в дитинстві не тушувався і не переживав, коли його вичитували або лаяли перед усім класом? Хто не хвилювався після вчительського грозного»Завтра з мамою до директора"? Будемо відверті: всі хвилювалися. Принаймні, більшість з нас точно! Пройшли роки, ми виросли, і наше ставлення до вчителя, дещо трансформувавшись, поширилося на всіх людей, хто так чи інакше у нас асоціюється з освітою як такою: на наставника, тренера, коуча і навіть безпосереднього керівника на роботі.
Безумовно, сором певною мірою притаманний освітньому процесу-хоча б в тій частині, що ми усвідомлюємо, що знаємо і вміємо далеко не все, що навчання нам необхідно для подальшого розвитку і т.д. це природно. Але ось коли усвідомлення цих непорушних істин приходить до нас» зверху«, в процесі спілкування з» учителем«, почуття сорому від розуміння власного» недосконалості " набуває часом вже зовсім катастрофічні масштаби. Настільки-що затьмарює собою всі райдужні перспективи від осягнення чогось нового. Переживаючи відчайдушний страх почути слова критики на свою адресу, бути розпікається за помилки, боячись почути " Ну як так можна було?", "Ну невже ти сам цього не розумієш?«, "А куди ти раніше дивився?.."тощо , людина просто закривається в собі, відмовляючись часом від такої потрібної допомоги.
Чи варто говорити, що ось ці всі, кинуті ніби зопалу, репліки не просто вибивають грунт з-під ніг, не тільки геть відбивають бажання розповісти про проблему і спробувати її спільними зусиллями вирішити, але і в друзки розбивають самоповагу. Замість того щоб зосередитися на аналізі проблеми, людина чує тільки ось це, повне сарказму гордовите " як ти міг таке зробити / допустити / подумати?..", стискається під презирливо-здивованим поглядом візаві і готовий крізь землю провалитися, чуючи зітхання розчарування за спиною. Очевидно, що при таких вихідних говорити про те, що помилки – це не більше ніж життєвий досвід, важливий урок, просто не доводиться.
Але давайте будемо чесними: ніхто, абсолютно ніхто не застрахований від помилки! Навіть той, якого ви вважаєте своїм учителем. Всі ми колись робили вчинки, про які згодом шкодували, говорили дурниці, допускали проколи на роботі і неправильно поводилися в особистих відносинах. Це-нормально. І сприймати це потрібно правильно - як помилку ,яку потрібно (якщо це можливо, звичайно!) усвідомити, виправити і, зробивши правильні висновки, – рухатися далі. Саме помилку, а не жахливий злочин, яким видається, виходячи з реакції «старших товаришів», цей ненавмисний промах. Всі роблять помилки. І будуть здійснювати. Так влаштоване життя. Не має значення, скільки вам років, якими знаннями і навичками ви володієте, яких успіхів досягли і яку посаду займаєте, – помиляються всі. І це насправді добре! Адже кожна помилка - по суті, це можливість. Можливість розібратися, винести урок і надалі уникати подібних промахів.
"Не помиляється той, хто нічого не робить». Напевно ви пам'ятаєте цю цитату Теодора Рузвельта. А знаєте, що у неї є і продовження? І звучить воно як»не бійтеся помилятися – бійтеся повторювати помилки". Не страшно допустити промах, сказати не подумавши, зробити неправильний вибір, зробити помилку. Нерозумно не зробити належних висновків. Адже тим самим ви прирікаєте себе на подібні помилки знову і знову. Поки не усвідомлюєте піднесений вам життєвий урок. Будете раз по раз, як в школі, повторювати пройдений матеріал, поки не засвоїте його. І, як і в школі, навіть самі, на перший погляд, безнадійні прогалини, нехай навіть в базовому матеріалі, необхідно щоб уникнути проблем в майбутньому ліквідувати – самостійно, довго, не завжди успішно, впадаючи у відчай і набиваючи шишки, або за допомогою мудрого і уважного наставника. Наставника, який не принизить презирством, а підтримає потрібними словами. Який не образить приниженням, а знайде спосіб доступно пояснити. Наставника, якого не доводиться боятися, а якому можна довіритися.
Який вибір зробити, залежить тільки від вас. Але яким би він не був, пам'ятайте: помилки – це можливості. Це-безцінний досвід. Це-урок, підносить нам життя. Не бійтеся помилятися. Не бійтеся постати неправим. Не соромтеся визнавати власні помилки. Тільки там ви отримаєте можливість рухатися далі.
Не так давно до мене звернувся клієнт, який гостро переживає стан кризи. Останнім часом на нього буквально сипалися одне за іншим як серйозні нещастя, так і дрібні неприємності. Лише кілька місяців тому у чоловіка померла мама, і він дуже важко переносив втрату. А зовсім недавно став жертвою шахраїв: повівся на їх аферу, і, хоча обман був очевидний, але чоловік довірився людям, а ті не забули скористатися його довірою... до мене він прийшов абсолютно пригніченим і розбитим, в стані абсолютного відчаю.
Я відчувала величезне співпереживання, слухаючи його сумну розповідь. Але варто було чоловікові побачити мій погляд, повний співчуття, як він, миттєво змінившись в особі, різко кинув: "ось тільки не треба мене жаліти!»
У цей момент я подумала про те, що в свідомості багатьох людей жалість принизлива, образлива і образлива за своєю суттю, а її прояв – те саме визнання неповноцінності, слабкості людини, якого вона стосується. Пам'ятаєте, як у Горького: «жалість принижує людину...»? Мовляв, гідний, сильний, що відбувся людина вже ніяк не заслуговує жалю до себе!
Багато людей соромляться виглядати»жалюгідними". Для них» жалість " куди жахливіше, ніж найважча образа. Допустити прояв жалості до себе для них категорично неприпустимо і неприйнятно! Але давайте задумаємося, чи справедливо таке ставлення до жалю? Чому щире співпереживання, бажання розділити з іншим його біль, підтримати і пошкодувати викликає таке неприйняття і відторгнення?
Давайте подумаємо, а заодно розвіємо популярні міфи про жалість разом!
Одне з найпоширеніших визначень жалю зводиться до того, що це не що інше, як «відчуття співчуття до всіх знедолених і нікчемним людям». І зазвичай саме так вважають люди, які переживають в конкретний момент почуття власної слабкості і усвідомлення безсилля що-небудь змінити в своєму житті. І в даному контексті аргумент " Я не ставлюся до тебе як до слабкого, я просто співчуваю тобі!"жодним чином ситуацію не змінює, а сприймається виключно як евфемізм, гра слів, що не змінює суті.
З іншого боку, часто жалість пов'язують з власними переживаннями, мовляв, " мені так погано, мене ніхто не розуміє і не любить, у мене нічого не виходить, життя несправедливе до мене...». Але давайте буде Відверті: це вже класична маніпуляція, спрямована в більшості випадків не на те, щоб отримати підтримку, а на те, щоб покласти рішення своїх проблем на інших. Здивовані? Тоді уявіть, що це слова – «мене ніхто не любить, не цінує, не розуміє...» – говорите не ви, а... вам: «тебе ніхто не любить, не цінує, не розуміє. У тебе нічого не виходить...» погодьтеся, чути таке принизливо і дуже прикро. Від таких слів, дійсно, віє презирством і зарозумілістю, гордовитістю і бажанням заподіяти біль. Тільки ось з жалістю це не має нічого спільного…
Жалість-це, перш за все, бажання підтримати. Бажання, який проявляє сильніший на поточний момент людина в своєму пориві допомогти, взяти на себе хоча б маленький шматочок чужого болю і страждання, поділившись власною силою. Жалість-це почуття, яке відчуває до того, хто в даний момент переживає біль або гіркоту втрати, хто не має сил в конкретній ситуації постояти за себе, в силу якихось обставин відчуває себе пригніченим або розбитим.
Ну зізнайтеся, Хіба ви ніколи не відчували подібного? Чи не відчували безсилля і розгубленості? Чи не потребували підтримки, та хоча б в теплому слові або легкому обіймі? Якщо вам невідомі подібні відчуття, тоді, звичайно, жалість у вас буде асоціюватися виключно з чимось принизливим і за замовчуванням образливим. Але якщо хоч раз в житті ви відчували розгубленість, внутрішній біль і безсилля, ви точно знаєте, як важливо мати можливість в такий момент відчути підтримку від оточуючих, побачити в їхніх очах жаль, відчути тепло, яким з вами готові ділитися.
Пам'ятаєте, як ви в дитинстві, звалившись зі свого першого двоколісного велосипеда, плакали ридма, розбивши в кров коліна і лікті, і як вас «відпускало», коли прибігла на плач мама Вас заспокоювала і шкодувала? Пам'ятаєте, як ви ридали від образи, коли хуліган-однокласник жбурнув в калюжу ваш новенький рюкзак з книжками? І як висихали ваші сльози, коли вас обіймав, заспокоюючи, батько? До слова, в ту мить ваші батьки якраз відчували гостре почуття жалості, «замішане» на бажанні захистити свою дитину від усіх прикрощів світу, уберегти його, прикрити собою від будь-яких негараздів. Чи може таке почуття принизити? Чи свідчить воно про презирливе ставлення? Звичайно ж, ні. Його природа-зовсім інша! Вона-в бажанні полегшити біль, підтримати в скрутну хвилину.
У свідомості більшості людей слово» маніпуляція " апріорі асоціюється з чимось поганим і несе на собі відверто негативний відбиток. І це зрозуміло. Ну правда, адже пряме відкрите спілкування набагато краще маніпуляцій! Принаймні, вже точно, чесніше. Кому сподобається, коли за допомогою грамотного "натиску" його чи не змушують танцювати під чужу дудку? Хто отримує задоволення, усвідомлюючи, що, ставши жертвою маніпулятора, в результаті вчинив зовсім не так, як планував спочатку? Хто не лаяв себе, пішовши на поводі? Хто в захваті від того, що на догоду іншому в чомусь ущемив себе? Звичайно, ніхто. З іншого боку, давайте не будемо дуже категоричні, засуджуючи "злісних" маніпуляторів.
Але спочатку давайте розберемося, що собою в принципі являє маніпуляція і чому такий стиль властивий багатьом з нас?
У гештальт-терапії творче пристосування розглядається як здатність до маніпуляції середовищем і, власне кажучи, людьми. Маніпулятивний стиль спілкування всі ми» освоюємо " ще в дитинстві. "Мамочка, а моїй подружці вчора подарували та-А-кую красиву ляльку! Як би мені хотілося таку ж...", - мрійливо закочує очі Малятко-дочка, і мама, тільки недавно скаржилася на те, що в будинку іграшок більше, ніж в будь-якому дитячому садку, волею-неволею замислюється про те, що треба б доньці все ж купити жадану іграшку. "Всім Однокласникам дають нормальні гроші на дрібні витрати, а мені ледь на проїзд вистачає», – зітхає син-підліток і, не чекаючи відповіді, понуро бреде в свою кімнату, залишаючи батьків наодинці з тяжкими думками про те, за рахунок чого збільшити суму, що виділяється чаду на кишенькові витрати. "Мам, ну всі наші підуть на нічну дискотеку. А я що, гірше? Та наді мною всі сміятися потім будуть!"- мало не зі сльозами на очах скаржиться на» несправедливість " дочка-підліток. І мама, згнітивши серце і приготувавшись до всеношної біля вікна, погоджується ... хоча і розуміє: і рано доньці ходити на подібні заходи, та й клуб цей не найкращою репутацією користується…
Ось так, начебто ніхто нічого у відкриту не просив і вже точно не вимагав, а ... свого домігся!
Справа в тому, що маніпулювання дорослими – чи не єдиний спосіб для дітей повчити бажане. Адже малюки, по суті, не мають можливості самостійно приймати серйозні рішення, не можуть самі купити собі ту ж сто п'ятдесяту за рахунком ляльку або збільшити суму, яку зможуть витратити, наприклад, на розваги. Фактично діти маніпулюють дорослими, оскільки в силу віку просто не мають можливості самостійно керувати власним життям, – вся влада сконцентрована саме в руках батьків, вчителів, вихователів та інших дорослих, так чи інакше присутніх в їх житті! І маніпуляція стає тим єдиним інструментом, за допомогою якого діти отримують можливість впливати на дорослих.
Треба сказати, що діти – як малюки, так і підлітки – часом демонструють просто-таки чудеса винахідливості в своїх маніпуляціях: вдаються до відвертого обману і лестощів, намацують «слабкі місця» батьків і не гребують істериками, стають раптом нудотно-ласкавими і ставлять ультиматуми, залучають прихильників і демонстративно уникають спілкування. Як то кажуть, всі засоби хороші і всі вони йдуть в хід в залежності від ситуації. Аби мета була досягнута! Варіантів способів маніпуляцій, дійсно, безліч-і всі вони не що інше, як творче пристосування дитини до конкретних життєвих обставин!
Втім, подібний стиль поведінки притаманний не тільки дітям. Він властивий і багатьом дорослим людям. Чому так трапляється? Та тому що діти не стають дорослими по клацанню пальців, просто переступивши певний віковий поріг. Шлях дорослішання у кожного свій і час досягнення внутрішньої зрілості – теж у кожного своє. Іноді і юнак може бути не по роках дорослим, а дідусь – залишатися інфантильним. Так, багато людей і в дорослому житті часом нагадують дітей, які намагаються щось роздобути для себе коханого, якусь смачну «цукерку»: можливість поїхати на риболовлю, купити нову шубку, відвезти дітей до бабусі, щоб провести вечір з друзями, і багато іншого! І в таких ситуаціях ми,» вибиваючи " для себе преференції, знову йдемо второваним ще з дитинства шляхом маніпуляцій.
Здавалося б, отримуючи більше можливостей на увазі досягнення певного віку, дорослі люди повинні самостійно керувати своїм життям, не вдаючись до сумнівних способів впливу на оточуючих. Ан ні! І в дорослому житті багато залишаються дітьми, які намагаються керувати оточуючими, змушуючи їх відповідати тим чи іншим очікуванням. Такий собі стереотип родом з дитинства: я вимагаю, плачу, брешу, юлю, льщу – в залежності від ситуації і «специфіки опонента», але домагаюся свого! І, чого гріха таїти, часом такий маніпулятор дійсно свого домагається, тоді як його візаві відчуває прикре почуття, як ніби його використовували..
Але ось що важливо: в ситуації, коли один маніпулює, а другий піддається маніпуляції, відповідальність лягає на обох! Один-подає м'яч, інший – з готовністю його приймає, один – закидає гачок, інший його заковтує! А тому огульно звинувачувати тільки маніпулятора, дорікаючи його в тому, що він з вас мотузки в'є, грає на почуттях, змушує танцювати під свою дудку (потрібне підкреслити), щонайменше, несправедливо: нас використовують в більшості випадків лише тоді, коли ми самі це дозволяємо, не припиняємо спроби маніпулювання собою ще на корені.
Але чому так відбувається? Чому ж ми допускаємо маніпуляції, вдаючись до них самі або стаючи об'єктом маніпулювання? Справа в тому, що ми часто не можемо повною мірою відчути або усвідомити свою владу над життям, продовжуючи в ім'я досягнення власних цілей брехати, виправдовуватися, прикидатися. Ми відчайдушно боїмося, що нас кинуть, і ми залишимося одні, як в дитинстві, і не впораємося з самотністю і з цим життям! Ми хочемо досягти своїх цілей, але побоюємося, що у нас не вийде, нас не вважатимуть гідними. Ми остерігаємося сказати правду, а раптом її не приймуть? Ми відчуваємо страх бути осміяними, боїмося оступитися, не потягнути, образити, щиро висловити все, що накипіло... і наші маніпуляції в більшості випадків обумовлені якраз нашим страхом, у якого, як відомо, очі великі!
І тут перед кожним стоїть вибір: ризикнути і прямо заявити про свої бажання, погляди, амбіції чи продовжувати викручуватися, вивертатися, "підбирати ключики"....
Звертаючись до психотерапевта, багато клієнтів, які відчувають дискомфорт в житті, щиро вірять в те, що фахівець якимось чудесним чином і до того ж досить швидко позбавить їх від стану внутрішньої незадоволеності, чи не миттєво вирішить всі душевні конфлікти і залікує рани, ніби за помахом чарівної палички, наповнить життя сенсом і радістю. Іншими словами, дасть якусь чарівну пігулку - і вуаля, в одну мить все встане на свої місця і життя заграє новими яскравими фарбами!
Але так, на жаль, не буває. У психотерапевта немає чарівної таблетки і чудодійного зілля, прийнявши яке можна тут же змінити своє життя на краще. Зазвичай, усвідомивши це, клієнти засмучуються і дивуються: як так, якщо вже я до вас звернувся за допомогою, чому я не можу відразу ж побачити результат і відчути бажаний ефект? Ну, добре, припустимо, нехай не миттєво – але все ж-скільки взагалі потрібно часу, щоб вирішити цю задачу? Втім, деякі клієнти і зовсім вимагають якихось чітких гарантій того, що Психотерапевтична допомога через якийсь точно зазначений час принесе конкретні результат. Така собі, я б сказала, медична модель відносин з фахівцем: захворів, звернувся до лікаря, той розписав схему лікування, прийняв прописані таблетки – і пацієнт через п'ять днів видужав, можна сміливо закривати лікарняний! Тільки ось» лікувати " наші душевні рани – зовсім не те, що лікувати нежить. Тут не може бути одного універсальних ліків, тому і «рецепти» в кожному випадку різні. Та й терміни зцілення-інші, ніж при лікуванні ГРВІ або ангіни…
Починаючи працювати з клієнтом, я завжди загострюю увагу якраз на очікуваннях клієнта. Моє завдання – " включити» його в його життя, тобто почати говорити про те, що йому вдається, а що – ні.
Пам'ятаю, якось одна моя клієнтка на початку терапії зронила, що деякими нашими зустрічами вона залишається задоволена, а деякими - ні. Коли ми стали аналізувати, чому так відбувається, дівчина сказала, що іноді на консультаціях вона говорить зовсім не про те, про що хотіла спочатку. На початку нашої наступної зустрічі я відразу ж уточнюю: це те, про що ти б хотіла поговорити? І моя клієнтка замислюється, прислухається до своїх відчуттів...
Справа в тому, що в процесі консультування, коли психолог підказує клієнту, як вирішити ту чи іншу задачу або проблему, ця сама проблема кожен раз чудесним чином знову виникає, відроджується, як птах Фенікс! І так може тривати досить довго. А ось позбавлення від проблеми забезпечує, перш за все, спільна робота з клієнтом. І, на моє тверде переконання, в цій роботі куди більше значення має досвід, який отримує клієнт в процесі вирішення життєвих завдань, ніж безпосередньо саме рішення як таке. Важливий шлях, який ми проходимо разом з клієнтом, коли результат приходить абсолютно природним чином, ніби сам по собі – особливо тоді, коли ми перестаємо його очікувати, відраховуючи дні до «одужання». Попросту кажучи, Коли ми забуваємо про нього. Ось саме тоді і приходить результат.
Так, це непростий шлях, з безліччю перешкод і різних перешкод, коли психологу доводиться стикатися і з опором з боку клієнта, який не бажає приймати об'єктивну картину реальності і відчайдушно відмітає навіть саму думку про те, що як у виникненні, так і в рішенні своєї проблеми не останню роль відіграє він сам. Деякі клієнти згортають з цього шляху, сходять з дистанції: не отримавши миттєвого результату, вони відчувають розчарування. Мовляв, за що я плачу гроші? Якби щось залежало безпосередньо від мене, невже я б звертався за допомогу? Сам би впорався!
Ні, не впорався б. Точно так же, як не зможе досягти 100-відсоткового ефекту сам психотерапевт, якщо його клієнт в процесі роботи буде залишатися байдужим. Це виключно спільна праця, результативність якого залежить від двох. І відповідальність за результат теж лягає на двох: психотерапевта і клієнта.
І боятися покладеної відповідальності клієнту не варто. Швидше, навпаки. Адже в процесі цього шляху, який він проходить разом і за підтримки фахівця, йому відкриваються нові горизонти. У нього прокидається інтерес до життя, виникає усвідомлення того, що він не пішак на шахівниці власної долі, а гросмейстер, не статист у виставі про своє життя, а його головний герой, не пасивний спостерігач, а основна дійова особа, від рішень і вчинків якого залежить його сьогодення і майбутнє.
Проходячи цей шлях, людина відкриває сам себе, отримує можливість подивитися на себе по-новому, усвідомлює свої справжні бажання і справжні потреби – навіть ті, про які і не замислювався, і не здогадувався раніше. Адже серед клієнтів психотерапевтів чимало відбулися, успішних людей, які досягли висот у бізнесі, побудували кар'єру, мають прекрасні сім'ї, дітей, але... не отримують задоволення від життя, відчувають дискомфорт і апатію. Вони емоційно вихолощені і виснажені. Здається, що вони всередині зяє величезна діра, воронка, що висмоктує всі сили. Порожнеча, яку вони час від часу намагаються чимось заповнити-хто підкоренням нових вершин в бізнесі, хто хаотичним і безцільним шопінгом, хто алкоголем або азартними іграми, – тільки ось ні радості, ні усвідомлення наповненості життя це їм не приносить.
Психотерапія дозволяє дістатися до глибин такого стану, намацати дно, де під товстим шаром мулу надійно заховані від сторонніх очей справжні бажання і потреби, і, відштовхнувшись, зрозуміти самого себе. А разом з тим отримати можливість вибору нових, раніше не випробуваних способів реалізації і задоволення своїх потреб. І нехай часом це пов'язане з подоланням старих стереотипів, зжили себе догм і принципів, нехай це непростий шлях, по ходу якого не уникнути внутрішніх конфліктів і протиріч, але пройти його варто. І завжди краще-заручившись підтримкою надійного провідника…
В чому сенс життя? Які показники того, що ваше життя вдалося? Чого ви прагнете? Абсолютна більшість людей, відповідаючи на такі, на перший погляд, прості питання, не вагаючись, дадуть відповідь: «Звичайно, сенс життя у тому, щоб бути щасливим! А головним критерієм того, що вона вдалася, є наша успішність і ось те саме горезвісне відчуття щастя!» Отже, і прагнемо ми всі, за великим рахунком, простого людського щастя. Тільки от парадокс – дороги, якими йдемо до нього, вибираємо не завжди рівні та прямі, а все більше звивисті та з безліччю перешкод. До того ж вибір саме такого шляху – зовсім не випадковий. Дивно, але факт: ми самі, власними руками, порушуємо перешкоди на шляху до своєї мети, а потім відчайдушно і наполегливо намагаємося їх подолати, нарікаючи на те, що в нас нічого не виходить. Чому так?
Справа в тому, що багато хто з нас насправді в глибині душі ... бояться бути щасливими, соромляться ставати успішними, соромляться зізнатися: так, моє життя дійсно вдалося! А тому, свідомо чи ні, впираються досягненню поставлених цілей « " провалюють» ті чи інші завдання, ухиляються від шансу стати багатшими, успішнішими, ефективнішими і, власне, щасливішими! І секрет цього феномена криється, перш за все, в боязні – адже будь – який успіх має на увазі не тільки «фанфари», а й збільшення навантаження, зобов'язань і обов'язків, а головне-відповідальності. А брати такий "вантаж" хочеться не завжди і не всім.
З іншого боку, якесь "зневажливе " ставлення до видимих проявів благополуччя сягає своїм корінням в історію. У культурі багатьох народів звичайне мирське щастя, успіх, багатство часто нерозривно пов'язані з гріхом, неправедним способом життя, а значить, людина, яка досягла цих «благ», все одно рано чи пізно, але відчує себе... нещасним, не зможе насолодитися їх «плодами». І до цього дня у свідомості багатьох людей живі стереотипи, що відчувати себе щасливим, коли інші нещасливі, чи не соромно; бути заможним, коли всі навколо скаржаться на безгрошів'я, - ніяково; ефективно будувати бізнес, коли всі тільки й говорять про кризу, – незручно; посміхатися і радіти життю, коли оточуючі занурені в переживання, – не комільфо.
Виходить, що, з одного боку, ми щиро бажаємо бути щасливими, мати люблячу сім'ю, відданих друзів, улюблену роботу, прагнемо до фінансового благополуччя, а з іншого, маючи можливість отримати бажане, зупиняємося, самі собі створюємо штучні перепони, соромлячись самих себе, власних прагнень і побоюючись осуду суспільства. Мовляв, ну як можна бути щасливим, коли всі навколо нещасні? Хіба можна досягти багатства чесною працею?
І таких "установок", пов'язаних зі щасливим і багатим життям, насправді безліч. Ось лише деякі з них:
- соромно бути багатим, коли поруч людям ледь на хліб вистачає;
- страшно бути щасливим, тому що за все доводиться платити, а отже, через якийсь час за своє щастя доведеться розплачуватися - наприклад, здоров'ям;
- всі багаті чоловіки завжди зраджують;
- страшно радіти життю, адже потім обов'язково щось може трапитися нехороше...
... Нещодавно до мене звернувся один клієнт. Чоловік дуже хотів підвищити рівень свого доходу, мріяв зайнятися власним бізнесом і піти з компанії, де був найманим співробітником. Однак, незважаючи на те, що у нього були всі можливості реалізувати свої амбіції і заробляти досить багато, на шляху до реалізації своєї мрії він відчував колосальний внутрішній опір! Коли я пропонувала йому пофантазувати і уявити, як він купує нову дорогу машину або відправляється в двотижневу відпустку на шикарний курорт, чоловік відверто губився і при цьому знаходив масу контраргументів, чому така ситуація нереальна в принципі. Крок за кроком розбираючись в ситуації, занурюючись в світ його переживань і завуальованих побоювань, ми поступово дісталися до його страху зрадити свою сім'ю, яка жила дуже бідно і при цьому батьки завжди засуджували тих людей, які жили багато! Його матері і батька вже давно немає в живих, але вселені чоловікові з дитинства уявлення про те, що бути багатим – ганебно, до сих пір живуть в ньому і роблять колосальний вплив на його долю! Він ніби просякнутий ними! Так, головою він розуміє, в чому криється проблема і що саме гальмує його на шляху до своєї мети, але... не може переступити через себе, адже в душі відчуває себе мерзотником, який хоче багатою і щасливого життя!
Ось такий парадокс. І це далеко не поодинокий випадок!
До речі, а ви ніколи не замислювалися, які перешкоди заважають вам досягти своїх цілей? Що "гальмує" вас і стає непереборною перешкодою на шляху до щастя? І чи дійсно ці перешкоди вже так нездоланні, як здається на перший погляд? А може бути, прийшов час все ж їх зруйнувати, а заодно і міф про те, що щастя недосяжне?
Можна поміркувати....
У чому суть близькості? Що заважає, а що допомагає побудувати воістину близькі стосунки?
Дуже часто люди, що вступають у відносини, помилково вважають, що тепер вони з партнером стають певною мірою єдиним цілим: з однаковими поглядами на світ, спільними інтересами, ідентичними пріоритетами і одними і тими ж життєвими цілями. І в цьому полягає помилка. Помилка, що загрожує з часом перетворитися в серйозну проблему – аж до розриву відносин.
Близькі стосунки-це не сковує партнерів по руках і ногах ланцюг, що не клітка, що не короткий поводок. Суть близькості не в тому, що люди, ще вчора жили кожен з власним світосприйняттям, сьогодні, ніби за помахом чарівної палички, стають сіамськими близнюками.
Суть близькості-в іншому. І полягає в тому, що кожен партнер залишається внутрішньо вільним і відносини не обмежують прояви його власного «я».
Кожен з нас-унікальний. І кожен належить виключно собі. Близькі стосунки - це не право на володіння іншим. Це-прийняття іншої людини з усіма його достоїнствами і недоліками, слабкостями і помилками, «тарганами в голові» і комплексами.
Прийняти людину такою, якою вона є, насправді непросто. Але це єдино вірний шлях для побудови близьких гармонійних відносин. Адже люди стають близькими один одному зовсім не в силу їх схожості або готовності одного з них йти на компроміс або приносити себе в жертву, щоб відповідати очікуванням або вимогам партнера. І, звичайно ж, близькими людей робить не спільне минуле. Люди відчувають близькість тоді, коли, з одного боку, самі приймають партнера таким, яким він є, не намагаючись переробити під себе, а з іншого – відчувають, що і їх приймають з усіма вадами і недоліками і не прагнуть «виправити».
Саме за таких умов спілкування перетворюється, перш за все, в пізнання партнера. Коли ви приймаєте людини, дізнаєтеся його з нових сторін, відкриваєте для себе його внутрішній світ і з захватом... «читаєте» його, як захоплюючу книгу, кожна сторінка якої таїть багато нового і цікавого. І закривати цю книгу, переривати "читання" вам ніяк не хочеться! Адже попереду стільки нових відкриттів і яскравих вражень!
Звичайно, в процесі такого спілкування у вас обов'язково виникають моменти і незгоди з партнером, і, можливо, здивування, і навіть образи. Все буває. І все буде. Але, які б дебати або непорозуміння між вами не виникали, одне залишається – ваш вибір залишатися разом! Коли ми близькі, ми постійно саме вибираємо бути разом, і цей вибір вільний! Ми вільні бути разом або розійтися, нас не тримають зобов'язання перед дітьми, ми і так їх виконаємо, незалежно від того, залишимося парою або буде порізно! Ми можемо домовлятися і чути потребу іншого.
Саме тоді виникає близькість. І саме в цьому її суть і головний секрет…
Мене часто запитують, як можна захистити себе від негативу, часом виникає внаслідок спілкування з іншими людьми. Ну ось є такі люди, вічно всім незадоволені, розлючені на всіх і вся, «розпилюють» свій негатив на оточуючих. Буває й інакше, коли знайомі/приятелі/колеги/сусіди при зустрічі починають всіляко «вантажити» вас своїми проблемами, скаржитися на життя, ділитися тяжкими спогадами. І, крім того, що відчувати себе "подушкою для сліз» саме по собі і так досить дискомфортно, подібні" екскурси в важке минуле», які вам влаштовує візаві, чреваті ще й тим, що можуть розбудити у вашій пам'яті ті переживання, про які ви воліли б ніколи не згадувати…
Буквально пара слів, нічого, на перший погляд, незначущих ремарок співрозмовника, але ... ваш настрій миттєво псується, виникають неприємні асоціації, в пам'яті спливають не самі райдужні картинки з минулого, і ви вимушено занурюєтеся в ті ситуації, про які так мріяли забути раз і назавжди…
Що робити в таких випадках, як захистити себе від негативного впливу, як уберегтися від занурення в пучину важких спогадів і смутку?
Сьогодні я хочу розповісти про декілька ефективних способах, за допомогою яких ви зможете захиститися і дистанціюватися від токсичного впливу оточуючих. Отже, почнемо!
- ПРОАНАЛІЗУЙТЕ, ЧИМ САМЕ ВАС ЗАЧЕПИЛА ІСТОРІЯ СПІВРОЗМОВНИКА
Як тільки ви усвідомлюєте, що конкретно зі сказаного доставило вам дискомфорт, що є для вас тією самою больовою точкою, у вас з'являється вибір! Так завжди!
Навести приклад. Хтось розповідає вам про знайомої, яка вдарила свою дитину. Описуючи ситуацію, ваш співрозмовник відверто обурюється і, не підбираючи слів, засуджує «недбайливу» мати. І в цей момент ви відчуваєте гострий напад провини, адже самі не раз ледь стримувалися, щоб не стукнути сина або дочку! У момент усвідомлення цього ви по-новому подивіться на дану ситуацію, задумаєтеся і, коли наступного разу будете «закипати» через те, що ваш син вивів вас з себе, – стримаєтеся і не вдарите дитини, а просто вийдіть з кімнати, вип'єте склянку води і переведете дихання.
- НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ПОДОБАТИСЯ ВСІМ, ОСОБЛИВО ТИМ ЛЮДЯМ, ЯКІ НЕГАТИВНО НАЛАШТОВАНІ ЩОДО ВАС.
Намагаючись догодити всім, ви тільки будете втрачати свою енергію. Пам'ятайте: всім подобатися неможливо, та й ні до чого це. Люди живуть на землі не для того, щоб усім подобатися! Так що просто прийміть як даність, що не всі будуть любити вас.
- НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ЗМІНИТИ ІНШУ ЛЮДИНУ І ВРЯТУВАТИ ВЕСЬ СВІТ!
Це нездійсненне завдання і абсолютно невдячна, а часом і небезпечна справа. На шляху кожного з нас зустрічаються різні люди, і не завжди вони нам «підходять», не завжди відповідають нашим очікуванням і вимогам. Та й не повинні, власне. Прийміть це як факт. Не намагайтеся їх змінити. Вас про це ніхто не просить. Займіться собою! Подбайте про себе: ретельно підбирайте своє ближнє коло, дистанціюючись від тих людей, які в нього однозначно не вписуються. Пам'ятайте, ви у себе-одна! І ви заслуговуєте на те, щоб жити в гармонії. А тому не варто пускати всіх підряд в своє життя і в своє серце. Адже часом рубці, залишені там випадковими людьми, саднять ще довгі роки! Тому так важливо вміти вчасно очищати простір навколо себе, нещадно позбавляючись від тих, хто може привнести у ваше життя лише негатив, бруд і біль. Вчіться говорити» ні " таким людям. Так ви збережете відчуття гармонії в душі і зможете швидше втілювати в життя свої мрії і плани.
- НЕ СТАВАЙТЕ "ПОДУШКОЮ ДЛЯ СЛІЗ"
У процесі спілкування ми обмінюємося один з одним енергією. Так, доброзичливі люди обдаровують нас теплом, надихають, заряджають позитивними емоціями, тоді як «вічно незадоволені», занурюючи нас в свої проблеми, лише витягають душевні сили, «заражають» негативом, що впливає на наше подальше життя. І це допускати не можна. Не соромтеся припиняти на корені»ниття". Скажіть, що не готові зараз говорити про проблеми вашого співрозмовника. Таким чином ви убезпечите себе від «вбирання» всіх його прикрощів і печалей і збережіть душевний комфорт і гармонію.
- ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВАШЕ ЖИТТЯ - У ВАШИХ РУКАХ.
Тільки від вас залежить, яким буде ваше оточення і які емоції будуть превалювати у вашому спілкуванні з ним. Ніхто не в силах змусити вас спілкуватися з тими людьми, які вам неприємні, які емоційно виснажують вас, витягають життєві сили. Ви завжди вільні у своєму виборі і маєте повне право припинити те, що вам не подобається або вам не підходить, чітко сказавши «ні» або «СТОП». Бережіть себе, цінуйте власний внутрішній світ і гармонію в серці, не дозволяйте іншим безапеляційно лізти в вашу душу і затьмарювати ваше життя!
Мене досить часто запитують: що треба робити, щоб подобатися протилежній статі? Якою має бути жінка, щоб залучати гідних чоловіків? І як стати такою? Чому одні дівчата подобаються молодим людям, а У інших, нітрохи не поступається їм ні в зовнішності, ні в розумі, ні в характері, особисте життя ніяк не складається? Чому вони оточені обожнюванням, з ними прагнуть познайомитися, завести відносини, а інші обділені навіть мінімальним увагою з боку чоловіків? Або навпаки: чому навколо одних чоловіків буквально в'ються дівчата, а інші – не менше, а може, і більш гідні, так і живуть бобилями?
... І знаєте, до якого висновку я прийшла? Дуже часто, прагнучи справити враження на представників протилежної статі, щосили намагаючись сподобатися їм, ми ніби граємо якусь роль – «ідеальних партнерів», засуваючи на другий план самих себе – справжніх.
У суспільстві давно склався стереотип, що чоловік свою ідеальну обраницю представляє красивою, розумною, ласкавою, ніжною, харизматичною, сексуальною – і ніяк не менше! У той же час дівчата хочуть поруч з собою бачити виключно успішних чоловіків, досить заможних, з відмінним почуттям гумору, креативних і щедрих.
І саме орієнтуючись на такий ідеал, Ми, бажаючи завоювати серце представника протилежної статі і нівелюючи власні риси, починаємо «ліпити себе» – як Пігмаліон Галатею. Тільки ось в цьому ліпленні дуже часто відсікаємо головне-самих себе, справжніх, з усіма нашими достоїнствами і недоліками, які ну ніяк не вписуються в той «ідеальний» портрет, до якого ми прагнемо. З іншого боку, відчайдушно "вписуючи" себе в ідеал, Ми не замислюємося про те, що це в принципі апріорі програшний варіант – як би ми не старалися, не можна зліпити з себе цю ідеальну картинку, вона довго не протримається і приречена просто залишитися лише жалюгідною копією, наслідуванням, маскою!
Коли ж приходить усвідомлення цього, ми відчуваємо крах надій і розчарування. Ну як так, чому я так далекий або далека від ідеалу? Невже це означає, що я не знайду свого щастя? Хіба я його негідна? Чому інші можуть собі дозволити світитися від любові, успіхів, а я ні?
І ви можете! Тільки ось для цього зовсім не потрібно заганяти себе в якісь рамки «ідеальної жінки» або «ідеального чоловіка», яка вам самим, давайте будемо чесні, аж ніяк не близька в душі. Ну не подобається вам самій ця "штучна лялька", яку ви ліпили з себе! І Вам самому не подобається той нудотно-правильний молодий чоловік, яким ви так прагнули стати, щоб сподобатися сподобалася дівчині! Не подобається, і все тут! З тієї простої причини, що той горезвісний «ідеал» – не ви справжній. Просто тому що нас завжди "чіпляє" саме щирість, а не красива вітрина. Просто тому що людина без недоліків – це манекен, яким можна милуватися, але який ніяк не можна любити.
І ось в цьому якраз секрет. Щоб подобатися іншим, Вам необхідно подобатися самому собі! Ніхто не може полюбити людину, яка сама себе не любить. Ніхто не стане цінувати вас, якщо ви самі себе не цінуєте. Ніхто не буде захоплюватися вами, якщо ви самі собою постійно незадоволені.любити.
Так, це саме той випадок, коли вкрай важливо почати з себе: полюбити свою зовнішність, навчитися бути розумною для свого життя, бути ласкавою і ніжною теж для себе коханої. І це не егоїзм. Це-прагнення зробити власне життя цікавим і смачним для себе. Навчіться любити себе!
Втім, це стосується не тільки жінок, а й представників сильної статі. Так що, дорогі чоловіки, стаєте успішними в своє задоволення, відточуйте своє почуття гумору і креативте – для свого кайфу! Цінуйте себе! Знаходьте позитив в кожному дні! Пам'ятайте: тільки задоволений власним життям людина привабливий для оточуючих! Тільки людина, здатна насолоджуватися власним життям, може залучити інших!
І це закономірно, адже давно відомо: оточуючі ставляться до нас рівно так само, як ми самі ставимося до себе. Якщо ви себе не любите, то, скажіть, за що вас можуть полюбити інші? Якщо ви себе постійно гризете зсередини, то про яку повагу до ваших досягнень з боку інших може йти мова?
Словом, полюбіть себе! Цінуйте себе! Поважайте себе! Зрештою, посміхніться собі-і ви побачите, як життя почне посміхатися вам.
"Нам потрібно розлучитися...», «наші відносини вичерпали себе...», «наші шляхи-доріжки розходяться...» – під яким би "соусом" не подавалося розставання, ці слова в більшості випадків залишають болючий слід в душі того, кому вони були адресовані. І далеко не тому, що виявилися несподіваними. Ні, найчастіше те, що відносини «наближаються до фіналу», очевидно в тій чи іншій мірі обом партнерам – притому ще задовго до того, як прозвучить «вирок».
Але тут справа в іншому: нам часто дуже складно прийняти сам факт, що наші життєві шляхи з партнером розходяться, що подальші відносини неможливі, тому як багато хто з нас просто не вміють розлучатися... Не можемо відпустити. Не допускаємо думки, що цей етап пройдено. Не приймаємо, що відтепер життя вже буде іншим, вийде за звичні межі. Ми відкидаємо і не прийнятний, відмовляємося визнавати і розуміти, як таке можливо. Ми відчайдушно боремося за повернення партнера і відносин в цілому на звичну орбіту. Боїмося втратити і щосили чіпляємося за Міраж, яким встиг стати наш союз…
Ми всіляко демонструємо подив і розчарування прийнятим або просто озвученим партнером рішенням, приховуючи насправді свої страхи. Адже життя зробив крутий віраж, і нам страшно думати, що там може бути за поворотом. І на грунті цього виникає паніка, страх: а що буде зі мною? Хіба я зможу без нього / неї? І як резюме - я не впораюся!
Саме з цієї причини деякі люди, чуючи про розставання, йдуть в глухий відмова, аж до депресії, і продовжують, попри все, триматися за партнера, як за рятівний круг, – адже він обслуговував психологічні або функціональні блага іншого.
... Так, розставання-це непросто. І ситуації, коли один з партнерів хоче завершити відносини, а другий ні, трапляються дуже часто. Але ось так впираючись і чинячи опір, ми забуваємо головне: розставання – це, перш за все, можливість для обох закрити минуле і відкрити двері новому, почати цікаву, повну нових подій життя. Втім, в момент розставання ми навіть не замислюємося про це, занурюючись в пучину образи: ну як він міг так вчинити зі мною?
Але давайте відповімо собі чесно на питання: "невже інші люди зобов'язані відповідати вашим очікуванням від них? І невже ви зобов'язані відповідати очікуванням інших?"Звичайно, ні. Так чому ж ми не приймаємо рішення інших? Чому опираємося і намагаємося «відмотати назад»?
Прийміть як даність: ми всі різні. І ніяк не в праві нав'язувати своє бачення подальших відносин і свій світогляд іншому. "Якщо ми зустрінемося і порозуміємося – це прекрасно. Якщо ж ні, то нічого не поробиш",-сказав свого часу відомий німецький психотерапевт, засновник гештальт-терапії Фредерік Перлз. І саме цим принципом варто керуватися, в тому числі у відносинах.
У кожного з нас своє життя, свій шлях. І кожен з нас на цьому шляху проходить те, що повинен пройти саме він, проявляє те, що дано саме йому. Так, якщо вам призначено зустрітися і далі йти по життю разом – це чудово. Якщо ж ні, що ж, просто прийміть це, визнайте вибір іншої людини і свій вибір.
Насправді це найважчий момент в розставанні-коли важливо не опуститися до знецінення вибору іншого, не відкинути його, не противитися, підшукуючи все нові і нові аргументи, щоб відродити те, що відтворити вже не можна, а саме прийняти. Як би не було складно, але зробити це варто. Хоча б заради того, що саме після цього моменту перед вами розчиняються раніше закриті для вас двері – до нового етапу у Вашому житті, з новими можливостями і відкриттями. А як ви пройдете цей етап – залежить тільки від вас.
Задумывались ли вы когда-нибудь над тем, что гармония в отношениях напрямую зависит от умения оставаться наедине с собой? Это правда: без способности быть одному очень сложно быть вместе с кем-то… Иными словами, если вы испытываете очевидный дискомфорт, пребывая в одиночестве, велика вероятность того, что и в отношениях достичь гармонии вам может быть непросто.
... Нещодавно до мене звернулася молода пара, яка переживає складнощі у відносинах. Було очевидно, що дівчина дуже засмучена і пригнічена. Молодий же чоловік, навпаки, демонстрував крайню ступінь роздратування. Відчувалося, що він дуже напружений і ледь стримує себе.
Зі слів дівчини, не так давно в їхніх стосунках утворилася тріщина - вона стала відчувати себе просто непотрібною. Мовляв, вони стали рідко проводити час удвох, тоді як її хлопець завжди вишукує можливість «втекти з дому», щоб відпочити з друзями.
Чоловік, в свою чергу, був категоричний: "з тих пір як вона звільнилася і стала сидіти вдома, наше життя перетворилося на пекло! Тепер вона дзвонить мені по двадцять разів на день, постійно запитує, Коли я повернуся після роботи! Контролює буквально кожен мій крок! У нас недавно був корпоратив, зрозуміло, що додому я прийшов пізно, так вона скандал закотила!
Це що, нормально? Таке враження, ніби я живу не з дорослою самостійною жінкою, а з маленькою дівчинкою, яку не можна залишати одну – треба, щоб завжди був хтось дорослий поруч. Мене це дратує, та що там, просто дратує!»
У процесі терапії ми стали розбиратися в першопричинах такої ситуації. З'ясувалося, що у молодої людини була дуже владна мати, яка вважала за необхідне завжди і все тримати під контролем, що, звичайно, не могло не пригнічувати сина. У дитинстві мама часто залишала його» за старшого " – наглядати за молодшою сестрою.
Звичайно, ця місія далеко не завжди приносила радість хлопчику, якому хотілося проводити вільний час з друзями, гуляти, грати, бігати, а не відчувати себе нянькою для сестри, від якої він ні на крок не міг відійти, щоб з нею нічого не сталося…
А ось дитинство його дівчини було зовсім іншим. Будучи маленькою, вона часто залишалася вдома одна і була надана сама собі – батьки були на роботі з ранку і до пізнього вечора, а братів або сестер у неї не було. Здавалося б, з тих пір вже пройшло багато років, а дівчина досі пам'ятає, як їй було нестерпно сумно і самотньо, як вона відчайдушно сумувала за батьками, рахуючи хвилини до їх приходу з роботи.
Її і до цього дня лякає і пригнічує самотність, вона щиро не розуміє, чим себе зайняти в періоди, коли залишається одна. В результаті вона, нехай і досить незграбно, намагається заповнити звільнилося внаслідок звільнення час відносинами ... А в підсумку стикається з нерозумінням і неприйняттям такої моделі поведінки з боку партнера, який, навпаки, відчуває потребу у вільному часі, розпоряджатися яким хоче на власний розсуд, і при цьому при цьому не сприймає контролю.
Для нього бажання дівчини "прив'язати" його до будинку подібно ярму, адже йому з надлишком вистачило цього ще в дитинстві! Як і їй, власне, самотності у власному будинку.
Насправді ця історія-яскрава ілюстрація того, що на підсвідомому рівні Ми завжди вибираємо собі саме тих партнерів, які нам оптимально підходять в силу нашої життєвої історії, адже саме з ними ми отримуємо можливість закрити наші гештальти, вирішити ті проблеми, які заважають нам рухатися далі.
Так і в цій парі: очевидно, що дівчина вибрала собі саме того чоловіка, який з часом допоможе їй навчитися знаходити гармонію на самоті, позбутися нав'язливої потреби постійно тримати близьких «за руку» і в полі зору.
Свої "бонуси «в таких відносинах отримує і чоловік: у відносинах зі своєю партнеркою він навчиться більше прислухатися до себе, усвідомлювати власні потреби, стане більш уважним до своїх справжніх бажань і в результаті зможе позбутися нав'язаного з дитинства»синдрому вожатого". Інакше кажучи, в таких відносинах партнери допомагають один одному закрити давні гештальти, ніж відкривають можливість розвиватися і рухатися вперед.зору.
Зрозуміло, що відбувається це не по клацанню пальців, не в один момент – на все потрібен час і певні зусилля.
Поки ж пара, яка звернулася до мене, бачить лише те, що лежить на поверхні: якийсь «конфлікт інтересів», що породжує нескінченні суперечки, обопільні образи і перманентні взаємні докори, що з часом може призвести до незворотних сумних наслідків – аж до руйнування відносин.
Ми продовжуємо працювати і я сподіваюся, що до цього не дійде! Гармонія у відносинах реальна!
Історія розказана з дозволу пари!
Переживание одиночества…В жизни каждого из нас однажды наступает период, когда мы чувствуем отчаянное одиночество. Вас бросил партнер или вы сами прервали исчерпавшие себя отношения, умер близкий человек или вы приняли решение кардинально сменить свою жизнь, переехав в другой город, с вами прекратил общаться некогда самый дорогой друг или вы отдалились от него – собственно, в данной ситуации это не суть важно.
Головне, що після подібних подій незмінно настає день, коли ви відчуваєте тотальне самотність, ніби перебуваєте у вакуумі, коли навколо вас продовжує кипіти життя. У такі моменти накриває смуток, а в голові рояться думки про свою непотрібність, нерозуміння з боку оточуючих і т. д.
За великим рахунком, самотність за своєю суттю-це усвідомлення того факту, що ви бачите світ виключно з власних позицій, під власним кутом зору, в контексті власного світосприйняття. І очевидно, що будь – яка інша людина за тим же принципом дивиться на нього-крізь призму особистого сприйняття. Змінити такий порядок речей не в наших силах, адже суб'єктивність сприйняття закладена самою природою і протистояти їй ми ніяк не можемо.
Так, ми всі живемо в одній реальності, але кожен з нас бачить і оцінює її по-різному. Саме з цієї причини нам часом так складно знайти спільну мову навіть з найближчими людьми. І в повній мірі зрозуміти і прийняти це і дозволяє самотність.
Безумовно, самотність як така багатьох лякає і відштовхує, адже так хочеться почуватися потрібним, затребуваним та оціненим за заслугами! Страшачись і уникаючи самотності, намагаючись його контролювати, люди намагаються максимально скоротити період «наодинці з собою»: йдуть з головою в роботу, одну за одною призначають зустрічі друзям, шукають нові способи урізноманітнити своє дозвілля і т.д.
Втім, чимало й тих, хто вибирає діаметрально інший стиль поведінки: вони йдуть в себе, занурюючись в пучину самокопання з властивими йому самозвинуваченнями і самовиправданнями. У такі моменти люди часом впадають в крайнощі - від " Я самотня, тому що у мене поганий характер/не вмію правильно спілкуватися з людьми/часто ображаю або ображаюся...» і т. д. до «мене ніхто не розуміє, тому що поступаються мені за всіма параметрами /ціни собі не складуть/не бачать мої хороші якості...»
Варіацій таких "пояснень" насправді безліч.
Тим часом, занурюючись в самобичування або докори інших, люди часто забувають одну непорушну істину – самотність дарує нам безцінний досвід і викладає найважливіший життєвий урок. Адже залишаючись наодинці з собою, своїми думками, ніким і нічим не відволікаються, ми отримуємо унікальну можливість зосередитися виключно на своєму внутрішньому світі, зустрітися з собою справжнім і пізнати себе.
І знаєте, що цікаво: тільки пізнавши себе, людина може відкритися іншим! Притому відкритися саме в тій мірі, в якій сам вважатиме для себе можливим. Тільки зустрівшись з собою справжнім, прийнявши себе з усіма внутрішніми протиріччями і «примиривши» їх між собою, людина буде готовий до зустрічі з іншими.
Адже перебуваючи на самоті, ми НЕ МОЖЕМО робити "знижку на того хлопця», не маємо можливості урочисто покласти на оточуючих відповідальність за себе і своє майбутнє:" ти-сенс мого життя«, а може, і навпаки, звинуватити у власних промахах: "це ти мене довів до такого стану...»
У моменти самотності ми самі, і тільки самі несемо відповідальність за свій стан/настрій/поведінку/життя. Так, в такі періоди ми неминуче стикаємося з власною незадоволеністю, невдоволенням обставинами, що склалися. Але рано чи пізно усвідомлюємо: те, що ті самі обставини склалися «не так», обумовлено, перш за все, нашим вибором.
Так, колись ми зробили такий вибір. Бути може, помилковий. Але він-наш. І на самоті, залишаючись наодинці зі своїми думками, ми розуміємо і приймаємо: далеко не завжди в житті виходить зробити правильний вибір. Адже наші можливості обмежені часом.
Тому так, ми можемо і обов'язково будемо помилятися, вибираючи між чимось. Або ж підемо іншим шляхом: просто будемо уникати робити свій вибір. Але ж таке рішення це теж вибір, правда?
Що краще: вибирати блискавично, аби не морочитися, або довго і ретельно обмірковувати всі варіанти розвитку подій і перспективи свого рішення? Продовжувати шукати причину своїх невдач в інших або приймати відповідальність на себе? Як реагувати на життєві виклики і приймати себе в їх подоланні з усіма неминучими власними помилками?
Це непрості питання. І відповіді на них викристалізовуються якраз в період самотності…
Втім, навіть усвідомлюючи безсумнівну корисність самотності, багато людей відчувають патологічний, часом незрозумілий страх перед ним, а тому всіляко уникають усамітнення з собою. І тим самим позбавляють себе принади чарівних відкриттів власної душі.
Що робити в такій ситуації, коли, з одного боку, залишитися наодинці з собою відверто страшно, а з іншого – не хочеться втратити шанс осягнути те глибинне і в той же час привабливе своєю невідомістю, що зберігається всередині нас? Насправді відповідь очевидна.
Коли ми робимо перший крок-неважливо, чи вперше здійснюємо сходження в гори, чи вчимося плавати, освоюємо нові навички в роботі, і т.д. – нам потрібна підтримка, відчуття плеча поруч, руки, що не дасть впасти.
І занурення в переживання самотності в цей плані не виняток. Не нехтуйте підтримкою досвідчених психологів, які допоможуть вам правильно зануритися в самотність, познайомлять з невідомими вам гранями вашої душі і, звичайно, навчать любити себе. Повірте, задоволення від самопізнання того варто…
Стратегия избегания…У меня есть клиенты, которые долго не могут отпустить какие-то моменты из своего прошлого, постоянно возвращаясь фактически к тому, что изменить уже точно никак не удастся. Кто-то вновь и вновь переживает, что его партнер не просто не хочет меняться, но и уже очевидно, что и не изменится. Кто-то вновь и вновь прокручивает ситуацию, когда что-то сказал невпопад. Кто-то все время возвращается мыслями в свое прошлое, когда совершил неблаговидный поступок или просто поступил неправильно…
Іншими словами, люди не відпускають вже відбулися події, змінити які не в силах: не можна переграти своє життя, внести корективи в уже відіграні сцени, «поправити» минуле з позицій теперішнього часу. Те, що ми вже зробили і сказали, те, що пережили, і те, що з нами сталося, ми змінити вже не можемо. І це аксіома.
З іншого боку, зосередженість на минулому дозволяє нам не фокусуватися на поточних подіях, актуальних проблемах, дає можливість ігнорувати необхідність прийняття непростих рішень тут і зараз і закривати на очі на складності дня сьогоднішнього. Це певною мірою "захисний механізм": ми відкладаємо на невизначений час вирішення поточних завдань у зв'язку з тим, що вирішуємо... проблеми минулого! Нонсенс? Тим часом, це досить поширена ситуація!
Наведу приклад зі своєї практики. Одна моя клієнтка регулярно скаржиться на нерозуміння з боку матері: «я хочу поділитися з мамою якимись своїми думками, розповісти про те, як пройшов мій день, як поживають мої діти-її онуки. А вона замість того, щоб вислухати мене, відразу ж переводить розмову на інші теми – говорить про брата, його дітей, скаржиться на свої побутові проблеми...» інакше кажучи, моя клієнтка позбавлена можливості бути вислуханою і почутою своєю мамою і не відчуває її підтримку.
В процесі роботи ми вже дійшли до того моменту, коли жінка все ж зважилася сказати мамі: "а ти можеш мене просто вислухати до кінця і не перебивати?». Відповідь мами її здивував: "так я ж завжди тебе уважно слухаю!"А потім – знову ВСЕ увійшло в звичне русло: дочка намагається щось донести до матері, а та-знову фактично ігнорує її. В результаті мама так і не дала моїй клієнтці те, в чому та потребувала! У цьому місці між ними прірва!
В принципі, так трапляється досить часто в житті, коли ми стикаємося з подібною прірвою в наших відносинах і відчайдушно горюємо про неможливість її подолати. Але знаєте, що цікаво? На тлі такої ситуації стає очевидним один феномен.
Та сама моя клієнтка, що нарікає на відсутність уваги з боку своєї мами, в наших бесідах неодноразово згадувала про те, що все ніяк не може зважитися піти з давно обридлої роботи, що вже два роки збирається зайнятися танцями, але весь час відкладає похід в студію – мовляв, ніколи. Здавалося б, у наявності проблема, але... моя клієнтка ніби її в упор не помічає, обходить стороною в розмові, знову і знову повертаючись до теми нерозуміння з боку матері і виступаючи в ролі жертви, що бореться за справедливість.
Ні-ні, я ні в якому разі не знецінюю почуття звернулася до мене за допомогою жінки і вірю, що її взаємини з мамою залишають бажати кращого, але…
В процесі роботи ми разом з клієнткою зробили дивовижне для неї відкриття: прийшли до висновку, що їй насправді легше переживати про те, що не ладяться відносини з матір'ю, ніж зважитися на звільнення, а потім зіткнутися з невизначеністю і вимушено вирішувати, що робити і як будувати своє життя далі. Їй простіше нарікати на те, що найріднішій людині байдужі її переживання, ніж, подолавши скутість і скутість, все ж ризикнути і піти на танці – адже там вона буде переживати сором, відчуваючи себе незручною і незграбною!
І таких прикладів насправді безліч! Стратегія уникнення проявляється в тому, що намагаючись уникнути якихось неприємних моментів в сьогоденні, ми частенько заглиблюємося в своє минуле, воюючи по суті з вітряними млинами, вирішуючи давно вирішені часом проблеми, "переграючи" давно відіграні сценарії, відтворюючи мізансцени давно забутого оточуючими вистави і зводячи хиткі мости над давно утворилася прірвою…
Замовте безкоштовний дзвінок
Залишіть свій номер, я зв'яжусь з Вами